Читати книгу - "БЖД"

зволили завітати до нашого душу, але відійдіть, ради бога, як­що не хочете, щоб я обригав вас креветками...

До клозету я заповзаю на чотирьох і починаю блювати. Блюю відчайдушно, блюю й чую, як по­заду мене ввесь час щось шкребеться. У якусь мить це шкряботіння сповнює всю мою голову й мені здається, що там, у моєму черепі, оселилась коло­нія обкурених кротів, яким саме зараз конче треба вилізти назовні й побачити, як я стругаю креветка­ми, хоч як вони можуть це побачити, вони ж сліпі... Від цієї думки мене трохи попускає. «Не все так погано, якщо я усвідомлюю причинно-наслідкові зв'язки, якщо я розумію, що, за всіма правилами діалектики, кроти не можуть бачити, як я блюю креветками, то... але, бляха, чому це шкряботіння не вщуха?..» І раптом я починаю доганяти, що на­шому Мяудзедуну приспічило «по великому» й він ніяк не може дорватися до свого дурного лотка, що має бути десь біля товчка. Несподівано я помі­чаю, що одна з моїх рук зараз саме в ньому. Шкря­ботіння не вщухає.

– Зайнято, – кажу я, випльовуючи з-під язи­ка креветку.

Але шкряботіння все одно не вщухає...

– Мяудзедуне, іди на хєр! – починаю злити­ся я. – Кожна людина має конституційне правоспокійно поригати!

З-за дверей лунає сміх – у Мяудзедуна явно так не вийшло б...

—А, це ти, Кет...

—Я, я... А там хто?.. – не може заспокоїтись вона.

—Привид з енциклопедичним словником Брокгауза-Євфрона... – мелю я перше, що спа­дає на гадку...

—Гаразд, привиде, – погоджується Кет, – спускай в унітаз свій словник і ходи до мене, го­дуватиму тебе вугіллям...

Кет – це подружка Ікаруса. Вона час від часу мешкає з нами, коли її дістають предки, ядерні фізики, а трапляється це доволі часто. Мені здає­ться, що вона їх не любить, каже, через те, що во­ни створили ядерну зброю. Ну, тобто не саме во­ни, а вся ця шайка... Нам з Ікарусом, правду кажу­чи, пофіг, тому до батьків Кет нам нема жодного діла. Ми навіть раді, що Кет їх недолюблює, бо тоді вона більше часу проводить із нами. Чого не скажеш про її батьків. Ну, тобто якщо нам вони відверто по цимбалах, то вони нас просто знева­жають і мають за покидьків, оскільки ми геть не шаримо на ядерній фізиці. Але мова зараз не про те. Мова про те, що, хоч Кет і подружка Ікаруса, – я теж якби її... Чорт... Коротше, я не мав цього ка­зати й нетреба нічого думати... Я її люблю, люблю її, тіпа, платонічно й люблю приносити їй анана­си. І, знаєте, я в принципі зовсім не здивуюсь.

якщо по-своєму люблю її навіть дужче, ніж сам Ікарус, не зважаючи навіть на те, що спить вона тільки з ним. Лиш це я й хотів сказати.

З клозету я виповзаю знову ж на чотирьох, так якось надійніше, бо коридор, здається, ще й досі продовжує штормити. Відчинивши голо­вою двері й випавши назовні, відразу ж нати­каюся на ніжки Кет.

– Привіт, ви гарні... – кажу я їм, а сам ду­маю: «Чорт, тільки не дивися під рушничок,тільки не дивися, Баз!»

Із заплющеними очима я всідаюся на підлогу, притуляючись спиною до стіни... Власне, я доб­ре усвідомлюю, що вона робить це ненавмисно, але кому від того легше? Найхріновіше мені тоді, коли Ікаруса нема вдома... Часом Кет кличе ме­не до ванної, аби я потер їй спинку. І щоразу, коли я торкаюся запіненою мочалкою її тіла, мене переклинює... Але... Чорт забирай, це дівчина мого найкращого друга, тому... доводиться медитувати, наче якомусь довбаному давньокитайському мо­наху... Хоча втішного тут мало, монахів принаймні можна було зрозуміти, вони таким чином набли­жалися до бога, наближалися, розумієте, без жод­ного, блядь, мопеда, а я?! До чого я наближаюся?

—Що пив? – питає мене Кет і простягає ак­тивоване вугілля зі склянкою води.

—Спирт, – кажу я, – авіаційний спирт...

—На біса?

—Хотів уявити себе літаком, піднятися в не­бо й розбитися...

—Ну-ну, – хитає головою Кет, – але спирту вистачило тільки нате, щоб долетіти до клозету...

—Кет, чого ти зі мною панькаєшся, як з дау-ном?

—Бо я тебе люблю, дурнику, ну, в сенсі плато­нічному...

– Я тебе теж, – відповідаю я, – в сенсі по...Договорити я не встигаю, бо вона натискає

пальцями мені на скули й засипає мені в пащеку жменю активованого вугілля, після чого змушує все це пережувати й запити склянкою води. Жме­ня вугілля трохи гасить мій ентузіазм, це майже так само, якби в топку паротяга накидати дохлих креветок. Але я все-таки збираюся доказати те, що почав... Несподівано мене знов починає тру­сити, мене кидає в жар, мій одяг стає вологий, на­че спальна білизна у вагонах нашої сратої залізни­ці, тож мені знову доводиться стати на чотири й передислокуватися до клозету...

Цього разу креветки виходять якісь чорні. Я ловлю себе на думці, що зараз і справді дуже сильно нагадую підбитий літак, причому підби­тий тією старою з вежі, літак, на якому креветки хотіли пробратися в їхній растаманський едем, а ось тепер спускаються обвуглені через товчок у самісіньке пекло.

«Чувак, підйом, – кажу я сам собі, – годі стоя­ти тут раком, годі зазирати в це бездонне очко, час змінювати життя на краще». Взагалі, я завжди так роблю, коли мені галімо. «Ок, ок, – каже моє внутрішнє я, – гаразд, муділа, ти спочатку спро­буй зведися, а потім уже будеш все змінювати...» «І зведуся...» – не вгаваю я й справді намагаюся різко звестись на рівні. Як не дивно, мені це вдає­ться, проте вже наступної миті в моїх очах раптом

темніє, я падаю набік, зриваю двері клозету разом із завісами й вивалююсь із ними в коридор. «Доб­ре, що Рулерт з'явиться за кілька тижнів, – думаю я, – можна буде спробувати відремонтувати». Ну так, Рулерт Іванович – цей старий алкаш – ко­лишній військовий, що, вийшовши на пенсію, ще кілька років викладав ДПЮ в школі – у нього ми винаймаємо однокімнатну квартиру на останньо­му, шістнадцятому, поверсі панельного будинку. Рулерт по-своєму уматний. Ми з Ікарусом довго ламали голову над його ім'ям, але потім усе-таки вирішили спитати, що ж воно означає. Не без гордощів Рулерт розповів, що його батько був во­дієм – звідси походила перша частина «рул», а мати шкільною вчителькою з літератури, яка за­хоплювалась латиноамериканськими авторами. Рулерт казав, що саме вона вигадала оте «ерт», як, скажімо, в імені Альберт... Ми з розумінням кива­ли й дякували небу, що батько Рулерта