Читати книгу - "Необдумана Міловиця"

ж це видано, щоб при живих батьках рідня робила в своїй хаті весілля!»

«Якби не оте вінчання, то я б їх і знати не хотів. А так…» – сердився батько.

Твоїх батьків можна було зрозуміти, бідна Міловице: це ж свати навідріз відмовлялися приймати їх дочку за невістку, а вони мусять брати їх сина собі в прийми!

Бо куди б ви, Міловице, пішли жити? А нікуди! Бо не було тоді вам сил будуватися, щоб ішли ви десь окремо. Не було лишніх грошей у твоїх батьків, а Ількові б нізащо не поділилися, хоч і син їх ростив ті бички, на яких збагатився батько.

«Як захотіли женитися, то вчіться тепер коритися! – прикро казала до тебе твоя мати, Міловице. – Але ти, дочко, й утнула! Не хотіла йти за Стаська, треба було ще почекати! Знайшлися б і кращі люди!»

Але що з того, чи хотіла тепер уже ти, Міловице, чи не хотіла, вибирати тобі вже не було як…

«То було б ще гірше, якби Міловиця втекла, а Ілько б послухав свого батька й теж би кинув її, – казала до батьків твоя хрещена мати, Міловице. – Отоді було б уже геть зовсім погано. А після весілля, може, й одумаються Чуйки, та й будуть дітям допомагати. Бо де це в селі хто й коли чув, щоб таке було, аби рідного сина батьки вигонили з дому, щоб не зробили весілля, щоб не прийняли невістки до хати!»

«Все може бути, якщо ті батьки – Чуйки!» – відповіла їй твоя мати.

У твоїх батьків ще й до твого заміжжя, дорога Міловице, не було великих статків, а тепер у тісній хаті треба було якось уживатися аж двом сім’ям.

Крім тебе, Міловице, тулилися в тісній глинянці ще чотири твої сестри й дорослий брат Тимко!

І те, що хата була вже геть затісна, то те нікого не обходило. Старенька, похилена, під соломою. Сіни, кухонька й велика кімната – ото й усе.

«А тепер дай сюди межи нас ще одного чоловіка, та потім ще малих дітей, то не буде де й розвернутися!» – жалілася твоя мати Горпина жінкам на вулиці.

«Діждала ти, Горпино, щастя, нема що казати!» – підкидала якась із них жару.

«Не про таке я думала. Але вже що…» – зітхала твоя мати, Міловице.

І до твого женіння, дорога Міловице, того баняка борщу, що приставляла твоя мати вранці до печі, ледь вистачало, аби всім позатуляти роти. А що буде тепер… Аж пекло з досади твоїй матері в грудях. Була вона зла і на тебе, Міловице, і на Чуйків, а найбільше – сама на себе.

«Аби ж було знаття, що вона таке утне, та такої прикрості нам наробить! Хоч бери й кусай тепер лікті», – жалілася мати до батька.

«Як усі наші дочки так будуть заміж виходити, як оце Міловиця, то нам в хаті й стіни полопають, – докидав свого твій батько Кіндрат, махаючи до заплаканої матері рукою. – Добре, що маємо сина, ото й буде наша надія, бо більше ні на кого, бачу, й нема… Зять – то не син».

«А ще таких хазяїв, як ті Чуйки, – дорікала мати. – Як вдасться Ілько в свого батька, то ще, може, ми в своїй хаті й не втримаємось, борони Боже».

«Вони-то й хазяї, але якісь безлюдьки».

«А ще стидно перед людьми, – казала про Стаськових батьків твоя, Міловице, мати, – тепер боюся й попід їх хату ходити».

Пам’ятаєш той день, бідна Міловице, як заходилися ви вдвох із матір’ю вимащувати в хаті стіни зсередини та знадвору – готувалися до весілля твого прикрого?

Бо що б там Чуйки собі не думали, але ж Ільків дядько Степан на своєму обійсті для вас весілля робив, то й мусили вже й твої батьки готуватися за звичаєм, та ще й дуже дякувати.

Витягнула твоя мати Горпина з клуні великі ночви на холодець, видерла піском чорні баняки, перетрусила подушки й грубі рядна, заставила батька твого Кіндрата справити старого тинка, та й чекали неділі.

А ти ж, Міловице, мов дурна була, й від щастя аж світилася. Оббігала ти півсела дівчат, і все з новиною, що ти заміж ідеш! І дівчата кругом хати вашої крутилися, весілля чекали, сміялися.

«Ой, їм є чого сміятися, – тяжко дихала над зарізаним кабаном твоя мати Горпина, – а тобі, Міловице? От вже як будеш молодицею без своєї хати, й смійся, тільки не знаю, чи захочеш тоді».

А ти, Міловице, своєї матері не слухала, і хотілося тобі сміятися на всю хату.

Пам’ятаєш, як скрізь за тобою, мов тінь, вештався Ілько й допомагав, чим міг.

Твоя мати Горпина приказувала до тебе, своєї дочки, Міловице, але так, щоб і зять почув: «Геть і є з чого радіти – не за господаря йдеш заміж, а за безхатченка! Щоб вам повік добра не діждати з таким-от женінням!»

А чи пам’ятаєш, рідна Міловице, вже після того, як ти вийшла заміж за Ілька й почали ви жити вкупі всі, як чогось ураз дуже посмутнів був і став увесь час ходити задуманий твій брат Тимко?

Якось одного дня зайшов він в обід до хати, сів на покуті, склав докупи грубі короткі пальці свої й тяжко зітхнув. А твоя мати, Міловице, з чимось саме бабралася біля припічка.

«Де батько?» – спитався її син, а твій брат Тимко, наче й сам не знав, що батько в хліві біля своїх двох волів був.

«Як це – де? Надворі. Пораються із Ільком. А ти чого увесь час такий замислений?» – дивлячись з-під ліктя на Тимка, дивувалася твоя мати Горпина.

«Маю я, мамо, одну думку, – сказав тоді Тимко. – Якби батько й ви не були проти, хотів би я поїхати в Америку. Кажуть он люди, що за океаном можна швидко заробити гроші. А тоді б я повернувся, та й жив би по-людськи, ще й вам би чимось допоміг. А то ж самі бачите, яка в нас тіснота! Хата стара, сніпками покрита, вдягнутись у що путнє нема. А так – поїду… Та й не сам же, із хлопцями. І то треба мені збиратися, бо їдуть скоро…»

На ці Тимкові слова твоя мати, Міловице, кинула на стіл ганчірку та й сіла собі і задумалася, бо вона вже не раз чула, як говорили люди в селі про Америку, та й багато хто там побував із сільських. А ще