Читати книгу - "Записник з моїми сумними курвами"

ми не даємо вчасно, і ні читання, ні музика не могли погамувати мою ярість. На щастя, Роза Кабаркас витягла мене з цієї маячні своїм вигуком по телефону: «Як я втішилася, коли прочитала газету, бо думала, що тобі не дев’яносто стукнуло, а всі сто». У відповідь я аж запінився: «По-твоєму, я виглядаю на такого старого пердуна?» «Навпаки, — сказала вона, — я здивувалася, коли побачила, як добре ти виглядаєш. Добре, що ти не з тих перестаркуватих бахурів, які набавляють собі роки, аби всі думали, що вони гарно збереглися». І без переходу заговорила про інше. «У мене є для тебе подарунок». Мене це насправді заскочило. «І що саме?» «Дівчина», — мовила вона.

Я не роздумував ані хвильки. «Дякую, — сказав, — але що було, те минуло». Вона й бровою не повела: «Я пришлю її до тебе додому загорнуту в китайський папір і випарену на водяній бані з сандаловим пруттям, усе задурно». Я не піддавався, а вона все билася, даючи пояснення, яке, схоже, було правдивим. Мовляв, дівчина була в такому поганому стані тієї п’ятниці через те, що при допомозі голки й наперстка пришила двісті ґудзиків. Що вона й справді боялася зійти кров’ю, але була вже згідна на жертву. Що в ту ніч зі мною вона таки вставала, щоб сходити до туалета, але я спав настільки міцно, що їй стало жаль мене будити, а коли знову прокинулася вранці, то мене вже не було. Я обурився на таку нікчемну брехню. «Гаразд, — продовжила Роза Кабаркас, — хоч би як там було, дівчина розкаюється. Бідолашка, вона тут біля мене. Хочеш із нею поговорити?» «О господи, ні», — відказав я.

Я взявся до писання, коли подзвонила секретарка з газети. Повідомила, що завтра об одинадцятій ранку мене хоче бачити директор. Прийшов я пунктуально. Рейвах від реставрації будинку видався мені нестерпним, стояв гуркіт молотків, цементна курява і випари смоли, утім, редакція навчилась мислити в рутині хаосу. Натомість директорський офіс, холодний і німотний, перебував у якійсь ідеальній країні, яка не була нашою.

Марк Тулій Третій, схожий на підлітка, підвівся, уздрівши мене на порозі, не перериваючи розмови по телефону, потис мені поверх стола руку і жестом запросив мене сісти. Навернулось мені на думку, що на іншому кінці дроту нікого немає і увесь цей фарс для того, аби мене вразити, але за якусь хвильку я збагнув, що говорить він з губернатором і що то є направду тяжкий діалог двох щирих ворогів. Опріч того, він, гадаю, пнувся виглядати переді мною завзятим опонентом, але водночас лишився стояти, розмовляючи з владою.

У ньому відчувався надмірний потяг до охайності. Йому доперва сповнилося двадцять дев’ять, він знав чотири мови і мав три міжнародні дипломи — на відміну від першого довічного президента, його діда з боку батька, який став битим журналістом, заробивши цілий капітал на торгівлі жінками. Він мав гарні манери, здавався привабливим та стриманим, і єдине, що ставило під сумнів його рафінованість, це якась фальшива нотка в голосі. Вбраний він був у спортивний жакет з живою орхідеєю в петлиці, і кожна річ на ньому сиділа мов улита, але ніщо в нім не було припасоване до надвірного клімату, а тільки для весни в його офісі. Я, що стратив на убирання мало не дві години, засоромився своєї бідності, і мене це ще більше дістало.

Прецінь смертельна трутизна містилася у панорамному фото усього персоналу, зробленому у двадцять п’яті роковини заснування газети, на якому хрестиками позначалися голови тих, хто вмер. Я був третій праворуч, у канотьє, краватці з великим вузлом і перлиною в шпильці, з неперевершеними вусами цивільного полковника, які я носив до сорока років, і в металевих окулярах далекозорого семінариста, які через півстоліття стали мені непотрібні. Я бачив це фото впродовж років на стінах різних кабінетів, проте лише цього разу був уражений тим, що воно сповіщало: із сорока восьми первобутніх працівників живими були тільки четверо і наймолодший з нас відбував двадцятирічне ув’язнення за серійне вбивство.

Директор закінчив телефонну розмову, побачив, що я споглядаю фото, і посміхнувся. «Хрестики поставив не я, — мовив. — Мені вони видаються дуже поганим смаком». Він сів за стіл і змінив тон: «Ви, з дозволу сказати, є найбільш непередбачуваною людиною з усіх, кого я знаю». І через моє здивування поквапився пояснити: «Я маю на увазі вашу заяву про відставку». Я ледве здобувся на слово: «То — ціла біографія». «Саме тому, — парирував він, — це не було належним рішенням». Замітка, на його думку, була чудовою, нічого кращого, ніж те, що мовилося в ній про старість, він ніколи не читав, і було нерозумно завершити її ухвалою, що радше була схожа на вирок про громадянську смерть. «На щастя, — сказав директор, — Проява дев’ятої години прочитав її, коли вона вже була набрана на редакторській сторінці, й визнав її неприпустимою. Ні з ким не консультуючись, він перекреслив її згори донизу своїм олівцем Торквемади[14]. Коли я дізнався про це сьогодні вранці, то наказав послати губернаторові ноту протесту. Це був мій обов’язок, але, між нами кажучи, а дуже вдячний цензорові за його свавілля. Таким чином я не був схильний дозволити йому зняти замітку з друку». «Благаю вас від усієї душі, — мовив він. — Не кидайте корабель у відкритому морі». І додав високомовно: «Ми ще далеко не все розповіли про музику».

Побачивши таку його рішучість, я не осмілився посилити наші розходження якимсь відволікаючим вивертом. Насправді проблемою також було те, що я тоді не знаходив пристойного мотиву, аби покинути це чортове колесо, а ідея ще раз сказати «так», аби лиш виграти час, мене жахала. Мусив я стриматись, аби не було по мені помітно неподобного розчулення, яке зворушувало мене до сліз. І знову, як завжди, зостались ми на тім, на чім стояли усякчас уже стільки літ. 

Наступного тижня у стані скоріше замішання, аніж радості, навідався я до розплідника, щоби забрати подарованого мені друкарями кота. У мене вкрай погане взаєморозуміння з тваринами, з тієї ж причини, що й з дітьми, які ще не почали говорити. Мені здається, що в душі вони німі. Я не відчуваю до них ненависті, але терпіти їх не можу, бо не навчився з ними ладнати. Мені вбачається протиприродним те, що у чоловіка встановлюється кращий контакт з його псом, аніж із дружиною, що він учить його їсти та випорожнятися у певні години, відповідати на запитання, поділяти його жалі. Але не забрати кота друкарів було