Читати книгу - "Артур і заборонене місто"

ти забула приказку: хто спить, той обідає?

Його дружина щось бубонить — просто так, для порядку.

— До речі, щодо обіду… Оскільки спати мені не хочеться, то й шлунок відпочивати не має наміру, — каже батько, натякаючи, що він щось би з'їв.

— Там у мене лишився шматочок іменинного торту, — підтримує розмову бабусенька.

— Чудово! — радісно вигукує батько. — Ми ж не були на дні народження, то маємо право відсвяткувати цю подію!

— Франсуа! — лунає плаксивий голос матері. В її словарному запасі це ім'я займає особливе місце: вона промовляє його часто і завжди з докором.

РОЗДІЛ 5

— Я помираю від голоду! — голосно заявляє Барахлюш.

Тіло павука розмірено колихається, мініпути, які сидять на лапі, розгойдуються в такт, і від цього шлунок юного принца дає про себе знати.

— Ти, будь ласка, не забувай повідомляти нас і про те, коли ти не хочеш їсти, — уїдливо відгукується його сестра.

— Хіба це злочин — хотіти їсти? Щось я про це ніколи не чув! А ми не мали й крихти в роті вже кілька селенелій! — бурчить принц, тримаючись руками за живіт, ніби той може втекти в інше тіло, яке не мордуватиме його голодом.

— До того ж, мій організм розвивається — значить, йому потрібен матеріал для росту. Хіба я не маю рації?

— Маєш! Але зараз нехай твій організм потерпить, бо ми вже прибули на місце! Селенія і припиняє дискусію в самому зародку.

Мандрівники бачать попереду кам'яний тунель, а перед ним — широку ущелину: колись в це місце влучила блискавка. Камінь на краях ущелини покришився… А може, це якесь давнє чудовисько розлючено гризло його своїми гострими зубами…

У віддаленому кінці ущелини видніється отвір — чорний, затягнутий слизом. Вода, що просочується зі стін, капає вниз зовсім тихо: дно так далеко, що звук падаючих крапель не долинає до поверхні землі.

Мандрівники вчепилися в шерсть, яка покриває лапу павука, і товстун з розмаху плюхається в ущелину. Для нього це лише невелике заглиблення. Тож нашим героям пощастило: адже якби їм довелося спускатися мокрими стінами, то вони могли б зірватися в кам'яну прірву. А це, погодьтесь, не дуже приємно.

Опинившись на дні ущелини, принцеса, нічого не пояснюючи своїм супутникам, поспішає на пошуки і досить швидко знаходить те, що шукала, а саме табличку зі словами «Прохід заборонений». Для тих, хто не в ладах з абеткою, під написом намальовано череп з кістками навхрест.

— Отже, це тут! — радісно вигукує Селенія, ніби натрапила на п'ятизірковий отель на безлюдному острові.

Зазирнувши в діру, краї якої густо перемазані чорним гнилим слизом, Барахлюш ніби щось глитає. Напевно, свій страх…

Артур також зазирає в діру. Там порожньо — ніяких ознак життя.

— А чи немає іншого входу, не такого похмурого? — питає Барахлюш. Він, напевно, так і не зумів загнати свій страх у шлунок.

— Це головний вхід! — повідомляє принцеса; на неї бридка діра, очевидно, не справила ніякого враження. Цікаво, якщо такий головний вхід, то як же виглядає службовий?

Артур стомлено дивиться на своїх друзів. За останню добу він пережив стільки дивовижних пригод, що вже не має сил чомусь дивуватися. Він вирішив більше ні про що не запитувати. А головне, не виявляти своїх справжніх почуттів до принцеси. Хоча він уже й сам не знає, які вони зараз — його почуття…

Селенія хапає павука за борідку і тягне до діри.

— Нумо, товстунчику! Виснуй нам міцну нитку, щоб ми могли спуститись униз, — умовляє вона павука і чухає йому підборіддя. Від задоволення павук аж заплющує мигдалеподібні очі кольору недостиглої полуниці. Здається, він зараз замурчить. І ось він уже починає пускати слину і швидко-швидко ворушити щелепами — ткати тонку міцну нитку. Підбігши до краю ями, він слиною приклеює нитку до землі, а сам, продовжуючи ткати, просувається в діру і зникає в ній. Замість нього з краю ями звисає довга нитка, кінець якої разом із павуком губиться в мороці.

Чекати доводиться досить довго. Нарешті павук, увесь брудний, вибирається із ями. Мандрівники сподіваються, що він таки дотягнув нитку до самого дна.

Щоправда, переконана в цьому тільки Селенія. Тепер вона дуже шкодує, що викинула наплічник брата, — там би точно знайшлася ще одна цукерка для заохочення павука. Та нічого не вдієш. І принцеса, переборюючи гидливість, чухає чудовиську його брудне черево.

Не дочекавшись іншої подяки, павук ображено рохкає і зникає в пошуках чистої води.

Барахлюш не має наміру довіряти себе тонкій сірій павутинці.

— Якщо написано «Прохід заборонений» та ще й намальовано череп з кістками, значить, тут щось не так!

— Це по-місцевому — «Ласкаво просимо»! — іронічно зауважує Селенія.

— Ти хочеш сказати, що в цю діру народ валить, як на мітинг? — сердиться Барахлюш.

Селенія нервує. Їй набридло вислуховувати зауваження занудливого брата.

— А ти мріяв побачити плакат «Ласкаво просимо до Некрополіса, у палац володаря і в його приватну в'язницю»?

Юний принц не звертає уваги на цю репліку.

— Гадаю, що всі знають: напис не треба розуміти буквально, як це зробив месьє Барахлюш. Нас вітають і запрошують у пекло. Тож зі мною піде тільки той, хто готовий до бою, — промовляє рішуче Селенія. Не чекаючи на відповідь, вона хапається за нитку і спускається по ній у морок. Чути легенький шелест, він поступово тихішає і згодом зовсім зникає.

Барахлюш нагинається над дірою — сестри не видно.

— Я, напевно, лишуся тут — постережу павука. А то він може втекти! — говорить юний принц. Відвага його десь поділася.

— Справа твоя! — відповідає Артур, беручись за нитку. Він згадав, як на уроках фізкультури вчився лазити по канату, і почав поволі спускатися.

Коли в колодязі зовсім потьмяніло, хлопчик раптом злякався: а що як павук не дотягнув до дна свою павутину? Треба було раніше про це подумати…

— Я стерегтиму павука. А коли ви повернетеся, він швидко домчить нас додому! — чути зверху голос Барахлюша.

«Якщо повернемося…» — уточнює подумки Артур.

— Обов'язково, повернетесь! — ніби почувши його сумніви, кричить услід юний принц.

Відійшовши від краю прірви, Барахлюш сідає і починає думати. Та швидко розуміє, що справа ця зовсім безперспективна. А стирчати біля темної діри навіть у товаристві симпатичного павука не дуже й хочеться.

Артур ослабивши хватку, стрімко летить по павутинці вниз — у вологий морок.

Барахлюш щулиться від холоду. Та нізащо у світі він не спуститься по тій тоненькій ниточці! Краще вже сидітиме в товаристві павука.

Підстрибуючи, щоб розігнати страх і холод, він намагається переконати себе, що все найгірше вже позаду, хоча