Читати книгу - "Рушниці Авалона"

самокатуванням, вправляючись кожен день майже до знемоги. Біль у м'язах майже пройшла, я додав у вазі фунтів п'ятнадцять і поступово став відчувати себе здоровою людиною.

Країна, в яку я потрапив, називалася Лорен, і її звали так само. Якщо б я любив прибрехати, то обов'язково написав би вірші про те, як ми зустрілися в долині за замком, де вона збирала квіти, а я прогулювався, дихаючи свіжим повітрям. Нісенітниця.

Таких жінок, як вона, ввічливо називають «похідними подругами». Я зустрів її ввечері, коли руки мої, здавалося, відвалювалися від втоми після вправ з булавою та шаблею. Лорен стояла в сторонці, чекаючи чергового солдата, який призначив їй побачення. В цей день я вперше звернув на неї увагу. Вона посміхнулася, я відповів їй посмішкою, підморгнув і пішов відпочивати. На наступний ранок я знову її побачив і, проходячи повз, сказав: «Привіт». Ось і все.

Але вона весь час потрапляла мені на очі. В кінці другого тижня, коли у мене нічого більше не боліло, а важив я сто вісімдесят фунтів, мені захотілося провести з нею вечір. Я, звичайно, вже знав, хто вона така, і мене це анітрохи не хвилювало. Але тієї ночі ми не займалися тим, заради чого зустрілися. Не вийшло.

Спочатку ми розмовляли, а потім сталося непередбачене.

В її волоссі кольору іржі проглядала сивина. Тим не менше я був упевнений, що їй немає і тридцяти. Яскраво-блакитні очі. Трохи кирпате підборіддя. Білі рівні зуби, усміхнений рот. Говорила вона, трохи гугнявлячи, волосся у неї було занадто довгим, велика кількість косметики приховувало сліди втоми на обличчі, кричуща сукню туго обтягувала починаючу повніти фігуру. Але Лорен мені подобалася, хоча я не можу сказати, що відчував до неї в той вечір якісь почуття. Адже я запросив її зовсім для іншого.

Нам довелося піти до мене, більше було нікуди. Тепер я став капітаном і, користуючись привілеями свого рангу, замовив обід у кімнату і попросив принести ще одну пляшку вина.

— Люди вас бояться, — сказала вона. — Кажуть, ви ніколи не втомлюєтеся.

— Втомлююся, — зізнався я. — Повір мені.

— Ну звичайно! — Вона струснула кучериками і багатозначно посміхнулася. — Всі ми втомлюємося, вірно?

— Скільки вам років?

— А тобі?

— Джентльмен ніколи не задає подібних питань.

— Леді теж.

— Коли ви вперше тут з'явилися, ми вирішили, що вам за п'ятдесят.

— А зараз?

— Ніхто не знає. Сорок п'ять? Сорок?

— Ні, — відповів я.

— І я думаю, що менше. Це ваша борода всіх обдурила.

— Бороди часто брешуть.

— З кожним днем ви виглядаєте все краще і краще. Сильніше…

— З кожним днем я відчуваю себе все краще і краще…

— Сер Корі з Кабре, — сказала Лорен. — Яка вона, Кабра? Де знаходиться? Ви візьмете мене з собою на Кабре, якщо я дуже попрошу?

— Можу збрехати, що візьму.

— Будь-ласка. Все одно буде приємно.

— Добре. Я візьму тебе на Кабріо. Огидний острів.

— Ви дійсно такий незвичайний, як кажуть?

— Боюся, що ні. А ти?

— Напевно, теж ні. Мені роздягтися?

— Не треба. Спочатку поговоримо. Випий келих вина.

— Велике спасибі… За ваше здоров'я.

— І за твоє.

— Де ви навчилися так здорово битися на шпагах?

— У мене були чудові вчителі.

— … І ви пронесли Ланса цілих п'ять ліг, вбили двох тварюк…

— Кожен новий оповідач перебільшує. Так я стану справжнім героєм.

— Але я спостерігала за вами. Ви дуже сильний і спритний. Недарма Ганелон уклав з вами договір, правда не знаю який. Ганелон свого не упустить. У мене було багато друзів, і я завжди дивилася, як вони фехтують. Ви могли б порізати їх на дрібні шматочки. Люди кажуть, ви хороший вчитель. Вони вас люблять, хоч і бояться.

— Чому бояться? Тому що я сильний? Але сильних людей багато. Або тому, що я добре фехтує?

— Усі вважають, що ви — надприродна істота.

Я розсміявся.

— Не турбуйся, я всього лише другий шпажист в світі. Пробач, можливо, третій. Але я вчуся.

— А хто найкращий?

— Можливо, Ерік з Амбера.

— Хто він?

— Надприродна істота.

— І він кращий?

— Ні.

— Тоді хто ж?

— Бенедикт із Амбера.

— А він теж надприродна істота?

— Так, якщо ще живий.

— Дивний ви якийсь, — сказала вона. — Не можу зрозуміти, чому. Скажіть, а ви — надприродна істота?

— Хочеш ще вина?

— Я сп'янію.

— От і чудово.

Я наповнив келихи.

— Ми всі загинемо, — сказала вона.

— Рано чи пізно.

— Я маю на увазі Чорний Круг. Він нас знищить.

— Чому ти так думаєш?

— Ми надто слабкі.

— В такому разі навіщо ти тут залишаєшся?

— Мені нікуди йти. Адже я просила вас взяти мене на Кабріо.

— І ти погодилася провести зі мною ніч у надії, що я виконаю твоє прохання?

— Ні. Я хотіла дізнатися, хто ви такий.

— Я — атлет, що порушив режим тренування. Ти народилася в цих краях?

— Так. У селі серед лісу.

— Чому ти займаєшся своїм ремеслом?

— Що тут такого? Це краще, ніж кожен день стирчати по коліно в гною.

— Хіба в тебе ніколи не було постійного чоловіка?

— Був. Він помер. Це він… виявив Круг.

— Мені дуже шкода. Пробач.

— А мені ні. Він завжди напивався, якщо йому вдавалося зайняти грошей або що небудь вкрасти, а потім приходив додому і бив мене. Я рада, що зустріла Ганелона.

— Значить, ти впевнена, що Круг неможливо знищити?

— Так.

— Можливо, ти права. Хоча особисто я так не думаю.

Вона знизала плечима.

— Хочете залишитися і воювати з темними силами?

— Так.

— Вперше чую пряму відповідь на це питання. Наші хлопці ні в чому не впевнені. Цікаво. Я хотіла б подивитися на ваш поедінок з козлом-перевертнем.

— Чому?

— Тому що він їх ватажок, і якщо ви його вб'єте, у нас з'явиться шанс. Раптом вам вдасться його вбити?

— Мені доведеться його вбити.

— З якої-небудь особливої причини?

— Так.

— Особистого характеру?

— Так.

— Бажаю удачі.

— Спасибі.

Лорен допила вино, і я тут же наповнив її келих.

— Я знаю, що він — надприродна істота, — сказала вона.

— Давай змінимо тему розмови.

— Гаразд. Але можу я попросити вас про одну послугу?

— Про яку?

— Надягніть завтра обладунки, візьміть спис, сядьте на доброго коня і задайте прочухана кавалерійському офіцерові на ім'я Гарольд.

— Навіщо?

— Він побив мене минулого тижня, зовсім як мій чоловік, Джарл. Ви зможете його провчити?

— Так.

— І виконайте моє прохання?

— Чому б ні? Вважай, я його провчив.

— Я люблю вас, — сказала вона.

— Дурниці.

— Ну і нехай. Ви мені дуже подобаєтесь.

— Це інша річ. Я…

Холодний вітерець пробіг по моїй спині, хребет онімів. Я напружився і почав пручатися, намагаючись повністю відключитися, викинути всі