Читати книгу - "На запах м’яса"

що кумекати! Крутився на кухні, усе рахував подумки: «Півтори тисячі зелених за продану хату доведеться Томі віддати… Залишок заховаю… І куди ж їх запхати?!»

О, то справа складна. Тамара Реп’яхова – жіночка уважна. І муха без її дозволу по хаті не літає – побоюється. Петро вже й на старий «Зінгер» косував, і під телевізор «Самсунг» пробував, і люстру розхитував, і поміж банок у сараї намагався – не те! А ще ті нерви! Куди не руш, Тома услід.

– А шо то ти, Петре, тиняєшся, ніби душу загубив?!

– Е-е-е, жінко! – Та далі метикувати.

Засів у туалеті, на унітазі бакси на купки розділив, перелічив тричі – тільки б не прорахуватися, бо Тома враз аферу викриє! Заначку в труси запхав, легальну частину навпіл склав, у кишеню штанів засунув і вже намірився покинути прихисток, а тут тобі – стріль!

– Йо-ма-йо! – Аж унітаз під ним рипнув. А угода?! Там же чорним по білому – «Продав за три тисячі…» Як Тома про угоду спитає, що казати? Сховати! А дівка та… Гілка! Точно ляпне Томі, бо жінка – хрест на пузі! – обов’язково попхається на Лупин хутір і запитає: «Скільки за хату дала, сердешна?» Звикла у своєму магазині всіх хоч на копійку обдурювати, а саму – піди спробуй.

Загорював. Тричі воду з бачка спускав. І вчетверте натиснув. З переляку. Бо жінка під дверима стала та як гаркне:

– Чого застряг? Живіт муляє? Чи совість?

От зараза! Петро з туалету вискочив, куртку в руки та до дверей.

– Куди?! – Жінка брови звела, на порозі стала.

– Стрес чогось в організмі… Піду… на Лупин хутір, – не зумів збрехати.

І не спитала «якого біса?», «нащо?» чи «чому тепер?».

– Гроші давай!

– Так я теє… Саме збирався. – Віддав жінці півтори тисячі баксюків. – Дівчина та, що хату купила… Аби не змерзла. Треба перевірити.

Тома око примружила, на чоловіка скептично зиркнула:

– А чого ж?! Сходи… Перевір… Та на вечерю додому щоби тверезим повернувся. Чуєш?

Реп’ях сунув Капулетцями в бік Лупиного хутора, ярився – клята жінка! Прямо в душу штрикає. Добре, що услід не попленталася. А могла б… І що тоді?

Біля капулетцівського клубу кум. Курить, у сніг плює. Та злий.

– Христос народився! – Петро йому.

– Ще вчора вночі народився, коли ми зламаного Полкана тягли, – буркнув Галаган.

– Ну! А я про що? Христос народився. Славмо його. Свято ж…

– Кому свято, а кому біда! У мене кролі горілки нанюхалися й повиздихали!

– Всі? – Реп’ях і про Різдво забув.

– Шестеро безневинних кролячих душ. Задубли за ніч – каменюки, не кролі. М’ясо ще, може бути, врятую, а хутро пропало.

– У кролів хіба алергія на горілку? – зацікавився Петро. – Свині, приміром, не дохнуть.

– А все хата твоя! – роздратувався кум. – І нащо ми попхалися до мого кролятника її обмивати? Полкана, гадюку, так розхитало: півпляшки прямо біля кліток розлив. Я думав, минеться, а воно…

– Ти теє… – пройнявся Реп’ях. – Давай хоч обдерти їх допоможу.

– Свято ж… – Микола кинув недопалок у сніг, пішов до кролятника. – Гайда. Пом’янемо.

– Кого?

– Кролів.

– А раптом інші повиздихають?

– Чи ми дурні горілку на клітки лити?!

Хильнули по чарочці й таки взялися кролів обдирати.

– А я оце на Лупин хутір іду, – сказав Петро.

– А чого ж? Сходи, – чисто, як Петрова Тома, відказав кум. – Може, нова ґаздиня в тій хаті задубла вже… Як мої кролі…

Реп’яха такі страхи взяли – аж ніж до пальців прилип. Підхопився, і як Галаган не обурювався, – мовляв, що ж ти за паскуда, куме, тільки одного кроля пом’янули, а їх же шестеро перекинулося, – не здався.

– Як повертатимуся – заскочу, – пообіцяв. – Ми їх усіх… І мертвих, і живих.

Надвір вийшов – уже й смеркає. Перетнув потічок по льоду, березовий гайок, на хутір глянув, перехрестився: світиться віконце в старій материній хаті. От йо… Слава Христу, не змерзла.

Поплентався на світло, у голові – самі цифри. Як тій Гілці пояснити, щоби ж язик за зубами тримала, не патякала на кожному перехресті, скільки за хату віддала. Може, грошиків їй дати? Десять гривень. Чи, приміром, двадцятку. І знову йому – стріль, ще одна думка до мізків пробилася. «Так у неї ж поштарка Галя була, – згадав. – А та баба – чистий кат. Випитає й про діда-прадіда…»

– Твою дивізію… – До огорожі підійшов. Хвіртку смикнув.

– Стій! – від груш жінка до нього. – Ти куди?

Реп’ях очі примружив – ніби не нова ґаздиня. Старша. Сумна. І світло в хаті раптом – блим і нема. Геть темно.

– А ти хто така? – Петро й не помітив, як на шепіт перейшов.

Жінка приклала палець до вуст, мовляв, тихо…

– Що там? – прошепотів Петро.

– Ходімо, ходімо. – Жінка від хати, Реп’яха за собою.

На вуличці – сани з дровами. Жінка на дрова сіла.

– Як душу маєш, не підеш зараз дівчину турбувати, – мовила тоскно.

– Та в мене теє… діло до неї, – розгубився Реп’ях. – Хату їй продав, а тепер мордуюся. Аж стрес в організмі. Аби не змерзла.

– Не змерзне, – відказала жінка. Підвелася, вхопилася за мотузку, спробувала зрушити з місця важкі сани.

– Тут живеш? – спитав Реп’ях.

– Тут.

– Давай… Дотягну…

А тягти ж – двадцять кроків до хати навпроти. І двадцяти слів не встигнеш вимовити.

– Давно на хуторі?

– Недавно.

– І як воно?

– Та так…

– А раніше де жила?

– У Києві.

– Припав наш хутір киянам до душі.

– Дякую за допомогу.

Прийшли? Реп’ях затяг сани у двір. І не йдеться йому з того двору, ніби колоди до ніг поприростали.

– Дякую, – повторила жінка.

– Хоч води дай, як чарки не наллєш. Свято ж…

– Проходь, – тільки й мовила.

Реп’ях застиг на твердому стільці біля столу. «Чудна хата, – думав. – Трав навішала, як та ворожка. Шафа допотопна, свічка смикається, скатертина око виїдає…» Хазяйка клопотала біля печі. Налила в чашки заварки, окропу з великого металевого чайника. Цукор дістала, печиво хрустке.

– Петро я. Реп’ях, – ляпнув ні сіло ні впало. – У Капулетцях живу. Жінка моя в селі магазин тримає. А ти? – Косує на жінку. Певно, одних із Петром рочків. Худенька, ніби зморена. Очі стривожені.

– Уляна.

Знітився, як дурний. Простягнув руки до свічки, що вона у звичайній скляній банці посеред столу стовбичила. Крутить ту банку…

Уляна присіла навпроти. Очі на вогонь.

– Теж любиш світло на рівні очей? – прошепотіла сумно.

І все! Ніби клац – і вбила Реп’яха. І що то було?… У горлі пекучий окріп, на серці каменюка… Волочився до Капулетців крізь розпач. Та що ж то було?! Кролятник кумів оминув, до власної