Читати книгу - "Адюльтер"

розвінчати тих, хто хоче внести зерна корупції в нашу політичну систему.

— Це буде неважко. Досить йому сказати, що ми на його боці.

Швейцарія — одна з небагатьох країн у світі, де слова досить. У більшості інших країн знадобилися б адвокати, свідки, підписані документи й погроза судом на випадок порушення таємниці.

— Нам будуть потрібні лише докази й фотографії.

Отже, мені слід наблизитися до нього.

— Це теж буде неважко. Наші джерела повідомляють, що ви вже призначили побачення. Воно внесене до його офіційного розпорядку дня.

І це країна банківських таємниць! Усі знають про все.

— Дотримуйтеся нашої звичайної тактики.

«Звичайна тактика» складається з чотирьох пунктів:

1) починайте розпитувати того, у кого ви берете інтерв’ю, про будь-яку річ, яку він хотів би повідомити публічно; 2) дозвольте йому говорити стільки часу, скільки він захоче, тоді він повірить, що газета надасть йому багато місця; 3) у кінці інтерв’ю, коли він переконається, що тримає нас під контролем, поставте те єдине запитання, що нас цікавить, аби він відчув, що коли не відповість, то ми не надамо йому стільки місця, скільки він хоче, і він лише змарнує свій час; 4) якщо він відповість ухильно, то переформулюйте запитання, але не відмовляйтеся від нього. Він може відповісти, що це не цікавить нікого. Але ви повинні домогтися від нього бодай однієї декларації. Дев’яносто дев’ять відсотків тих, у кого беруть інтерв’ю, потрапляють до пастки.

Цього досить. Решту інтерв’ю ви присвячуєте висловлюванням, які стосуються не вашого співрозмовника, а якоїсь важливої теми, наприклад журналістських розслідувань, офіційної та екстраофіційної інформації, анонімних джерел тощо.

Якщо він не схоче відповідати, нагадайте йому, що ви на його боці. Ви знаєте, як функціонує журналістика. Ніколи не забувайте про це.

Я знаю, як функціонує журналістика. Кар’єра журналіста так само коротка, як і кар’єра атлета. Ми швидко досягаємо слави й влади, а потім поступаємося місцем наступному поколінню. Небагато з нас продовжують працювати в журналістиці, прогресуючи. Інші бачать, як еталон життя погіршується, перетворюються на критиків преси, створюють блоги, читають лекції й марнують набагато більше часу, ніж потрібно, щоб справити враження на своїх друзів. Проміжного стану не існує.

Я поки що залишаюся на етапі «перспективного фахівця»… З огляду на постійні декларації, що в нас лунають, цілком можливо, що наступного року я почую такі слова: «Нам треба скоротити витрати, і ви з вашим талантом і вашим ім’ям, безперечно, знайдете собі іншу посаду».

Чи, може, я просунуся вище? Зможу вирішувати, що публікувати на першій сторінці: проблему вовка, який пожирає овець, чи виїзд чужоземних банкірів у Дубаї або в Сінгапур, чи абсурдну нестачу меблів для квартир. Яка цікава перспектива на найближчі п’ять років!..

Я повернулася на своє робоче місце, зробила кілька маловажливих телефонних дзвінків і прочитала все цікаве, що знайшла в Інтернеті. Поруч мої колеги робили те саме, втративши надію знайти новину, яку можна було б опублікувати в нашій газеті. Хтось повідомив, що на залізниці між Женевою й Цюрихом бачили диких кабанів. Це дає матеріал?

А чом би й ні. Як і телефонний дзвінок від вісімдесятирічної жінки, яка вимагає, щоб припинили курити в барах: вона повідомила, що влітку нема проблеми, але взимку надто багато людей помирають від запалення чи від раку легенів, тому треба примусити всіх курити зовні.

Хіба це не те саме, що ми робимо в редакції друкованої газети?

Я знаю: ми любимо свою роботу й хочемо врятувати світ.

Сидячи в позі лотоса із запаленим ладаном під музику, нестерпно схожу на ту, яку ми зазвичай чуємо в ліфтах, я починаю «медитацію». Минув певний час відтоді, як мені порадили спробувати. Це сталося тоді, коли помітили, що я перебуваю в напруженому стані. (Я справді перебувала в такому стані, але це було краще, аніж та цілковита незацікавленість у житті, яку я відчуваю тепер.)

— Скаламучення розуму турбуватимуть вас. Але не зважайте на них. Погоджуйтеся з думками, які виникатимуть у вас. Не суперечте їм.

Чудово, саме це я й роблю. Відсуваю подалі від себе токсичні емоції, такі як гордість, розчарування, ревнощі, невдячність, марнота. Заповнюю цей простір смиренням, вдячністю, розумінням, совістю і грацією.

Думаю про те, що їм більше цукру, аніж мусила б, і це шкодить моєму здоров’ю та моїй духовності.

Відвертаюся від темряви та розпачу і кличу сили добра та світла.

Згадую всі подробиці обіду з Жакобом.

Співаю мантру разом з іншими учнями.

Запитую себе, чи правду повідомив мені головний редактор. Чи правда, що Жакоб зраджує дружину? Чи можна шантажувати його?

Учителька просить, щоб ми уявили навколо себе арматуру світла.

— Ми щодня повинні мати певність у тому, що ця арматура захистить нас від небезпек, щоб ми не були прив’язані до дуальності існування. Нам треба шукати серединну дорогу, де немає ані радості, ані страждання, а є лише глибокий мир.

Починаю розуміти, чому мені так бракує занять із йоги. Дуальність існування? Серединна дорога? Це для мене так само неприродно, як підтримувати холестерин в організмі на рівні сімдесят, чого від мене вимагає мій лікар.

Образ арматури тримається лише кілька секунд, після чого розпадається на тисячу клаптиків і змінюється на абсолютну впевненість у тому, що Жакоб утішається з кожною симпатичною жінкою, яка йому трапиться. І яка мені, зрештою, різниця?

Вправи тривають. Змінюємо позу, й учителька наполягає, як і зазвичай на заняттях, щоб ми бодай на кілька секунд «очистили розум».

Очищення розуму — це те, чого я найбільше боюся і що весь час мене супроводжує. Якби вона знала, чого просить… Але не мені оцінювати техніку, що існує вже сотні років.

Що я тут роблю?

Я знаю: знімаю стрес.

Я знову прокидаюся серед ночі. Іду до кімнати дітей подивитися, чи все гаразд — нав’язлива думка, але всі батьки іноді так роблять.

Повертаюся в ліжко й лежу, незмигно дивлячись у стелю.

Не маю сил, аби вирішити, що я хочу або не хочу робити. Чому я не відмовлюся займатися йогою раз і назавжди? Чому не наважуюся піти до психіатра й почати ковтати магічні пігулки? Чому мені не вдається взяти себе під контроль і припинити думати про Жакоба? Зрештою, у будь-яку мить він може надумати робити щось інше, аніж знайти собі співрозмовника, з яким можна поговорити про Сатурн і розчарування, що рано чи пізно наздоганяють усіх дорослих людей.

Я вже неспроможна це витримати. Моє життя схоже на фільм, який нескінченно повторює одну й ту саму сцену.

Я відвідала кілька лекцій