Читати книгу - "Вишневі усмішки. Заборонені твори"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Дочиталася до того, що тепер увесь час ходить та все:
– Негарні, дядю, тепер люди які пішли. Злі, дядю, тепер люди пішли… Мучать люди людей…
– Звідки це ти, Лялю? Що скоїлось?!
– У газетах он що пишуть!
– Що пишуть? Де ж там таке пишуть?
– І вчора пишуть… І сьогодні пишуть… І позавчора пишуть…
– Де? Що пишуть? Що ти там таке погане вичитала? Де там люди негарні?!
– Негарні, дядю, люди!
– Та чому вони негарні? Що вони такого злого роблять?
– «Підтягують» одне одного, а потім «розкачують»!
– Що ти мелеш? Хто кого «підтягує»? Хто кого «розкачує»?
– А ось читайте: «Треба підтягтися!»
– Ну, так що?
– А далі он: «Та розкачайтесь же, товариші! І інших розкачайте!» Бачите, які то люди. Підтягнуть, а тоді ще й розкачують! А як, дядю, це роблять? За шию? На оривку? А потім за ноги та й гойдають? А воно ж болить… і вас, дядю, розкачують?
– Та то ти не так розумієш… Ніхто нікого не розкачує…
– А нащо пишуть?
– Та то так, щоб люди розкачувались, щоб люди підтягувались! Щоб люди… Одне слово, щоб… ну, підтягувались!
Розкачувалися щоб… А як самі не хотять, треба їх підтягти й розкачати… Одне слово… Розумієш?!
– Ну да! Я ж і кажу! Злі люди… І мене, як виросту розкачуватимуть та підтягуватимуть?.. Я не хочу! Я краще вмру!
– Та ніхто тебе не розкачуватиме! Дивись, причепилась! Іди чай пий! То не про тебе там пишуть… То такі слова є… Ну й ухопилися за ті слова й пишуть… Нема кращих слів… А вони не страшні… Ніхто нікого не підтягує…
* * *
Вишневі усмішки сільські[36]
Пам’яті матері моєї,
бо їй першій усміхнувся я
Подорожні враження
Традиційно почнемо. Як і всякий порядний «власний кореспондент».
Різниця тільки та, що всякий «власний» пише свої подорожні враження за два приблизно тижні до від’їзду, а я не встиг, і от доводиться писати, приїхавши вже на місце «капітального ремонту».
Я, мабуть, мину, як я до вокзалу їхав. По-перше, це для вас не дуже цікаво, а по-друге, я не їхав, а йшов, пильно придивляючись, щоб по дорозі хто не хапнув з таратайки клунка з речами. Отже, за той час враження не було ніякісінького, крім «клунка». А клунок – так воно завжди клунок.
А далі вже пішли й «враження»…
Чимале враження на мене справили два грізних запитання дебелої молодиці, що стояла на східцях у вагоні з коромислом в руках.
Перше запитання – це: куди я пру, а друге: чи не повилазили в мене очі.
Я галантно відповів, що «пру» я в вагон і що очі в мене поки що на місці.
На все це резолюція молодицина була така:
– Чорти їх тут носять!
Але спасибі «чортам». Вони таки внесли мене в вагон, розсунули по дорозі ще з п’ять молодиць і посадили скрученим у чотири погибелі на власний клунок.
Доки вдарив третій дзвінок, дихання в мене збільшилося на 10, а пульс на 20—30 за хвилину.
Я, знаючи з медицини, що в моєму розпорядженні для дихання й для пульсу ще є одиниць по 10, особливо не хвилювався…
* * *
Бам! Бам! Бам!..
Сіп!
– Ох! (це я так.)
Бо відкинуло мене назад на чийсь поперек і поклало мою потилицю в задньої сусідки якраз на те місце, де поперек у неї переходить у «далі».
Там я й прикипів…
А передня сусідка швиденько гупнула мені на те місце, де мої груди переходять у «далі»… Сіла та ще й (хай їй легенько ікнеться!) крутонулася разів зо два – умощувалась.
Звідси й «ох!».
«Прощавай, – подумав, – Харків!»
* * *
Пахло потом… Пахло молоком (коров’ячим)… Пахло… Та чим тільки не пахло?!
– Різні на світі запахи бувають! – казав мені колись один хороший чолов’яга, Кіндрат, що свого часу «з горілки» вмер.
І таки правду казав.
Бо справді: «Різні на світі запахи бувають»…
Особливо в вагоні й особливо коли відпочивати журналіст їде.
Весняні запахи…
…Сиділа на «грудях моїх», мабуть, середнячка. Бо куркульки я не витримав би, а від незаможниці було б, напевно, легше.
Я потихеньку стогнав, ніжно пригортаючись обличчям до попереку задньої сусідки, а середнячка, сидячи на моїм власнім животі, голосно лускала насіння.
А за вікном жита красувалися, пшениці наливалися, голубіло волошками по житах, зозулило лагідно по лісах…
А за вікном сріблом у сояшних батогах жайворонило…
А за вікном:
…немає меж… і де кінці,
що ставили б сонцям семестри
у голубому молоці?
Так то ж за вікном!
А до вікна (аж подумати страшно!) ще попереків з п’ятнадцять і пудів шістдесят живої жіночої ваги, не рахуючи коромисел і глечиків з кошиками!..
* * *
Оця моя «смичка з селянством» тривала три прольоти.
Увесь час я згадував чиїсь дуже мудрі слова:
«До селянства слід підходити вміючи, інакше замість “смички” казна-що матимемо».
Праведні слова. Іменно «підходити» й іменно «вміючи».
А я «підліг під селянство», і, треба вам сказати, підліг дуже незручно й дуже не вміючи.
І замість «смички» получилось саме «ох!».
* * *
Через три прольоти – останній «мазок» широкою основою по моєму череву, останній «гуцик», а за ними моє, щасливе вже й радісне, останнє «ох»…
З мене встали…
Війнуло спідницями…
Чиїсь стрункі молоді ноги притьмом стрибонули з верхньої полиці на мою печінку.
Щось ухопило мене за голову й з криком: «Дивись! А я думала – глечик!» – кинуло.
Я заплющив очі. І мені так яскраво уявилось, ніби я лежу в південноамериканських преріях, а наді мною вихором смалить табун наляканих тигром бізонів…
* * *
Потім уже я й жита бачив, і волошки мені голубіли, покивуючи синенькими шапочками, й поля всміхалися:
«Що, мовляв, проїхався?!»
«Чого ви, – думаю, – смієтесь?! Ну, проїхався! Так що ж?! Ви всміхаєтесь!.. А хіба з вами такого не траплялося?! Хіба не про вас співається:
Ой поля, ви, поля,
Мати рідна – земля…
Скільки крові і сліз
По вас вітер розніс…
А в мене ще крові не було… Та й сліз не помітив… Так тільки… боліло».
* * *
Мерефа… Єзерська… Бірки…
У вагоні – я та ще дідок один, що весь час пильно на мене дивиться. Бачу, що хоче забалакати. Нарешті наважився:
– А як ви гадаєте – без віри жити можна?
Я думав про свою печінку, про англійський ультиматум, про те,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вишневі усмішки. Заборонені твори», після закриття браузера.
