Читати книгу - "Ностальгiя"

нудьгувати і в думках була вже у Києві — розповідала подружкам, як чудесно провела відпустку, яке цього літа ласкаве сонце в Криму, демонструвала їм свою лимонно-ніжну смагу і супермодний купальник (упасти можна), який приховував тільки животик. І взагалі житейські втіхи радували Софію не самі по собі, а найперше тим, що про них можна потім комусь розповідати і в думках та уяві бачити їх ще знадливішими.

Зрештою, це стосувалось не тільки його дружини, а, мабуть, усіх жінок, у кожному разі тих, що приходили до Софії і, зачинившись на кухні, ахкали там та сплескували у долоні: «Та ні! Та ти що? Та невже? Ой, держіть мене, упаду!» Підійди до них такої хвилини й скажи, що прилетіли марсіани, сіли якраз біля будинку, подружечки нетерпеливо замахають руками й вигукнуть в один голос: «Та підожди ти зі своїми марсіанами!»

Софії не хотілося їхати, Микола це розумів і по-своєму співчував їй, проте дратувало, що вона з ним не щира. Софіїна співробітниця Ліда, настільки у всьому відверта, що Микола червонів, коли вона сповідалась у своїх інтимних гріхах, та прямо заявила: «Краще рік прожити у Києві, аніж сто літ у Владивостоці». Хоч запитай її, чим же воно краще, щоб аж так — один до ста, ніколи не скаже, ніби це щось набагато інтимніше за ті Лідині смакування, від яких у Миколи в’яли вуха.

— Може, в дитячий санаторій його прилаштуєш? — сказала Софія.

— Туберкульозний? Чи дебільний? — не стримався він.

— Ну чому… Ти ж маєш друзів в Одесі.

— Я хочу, щоб і ти виїхала.

— За мене не бійся, не пропаду. З нашої редакції якраз дременув один чоловічок, і мені обіцяють підвищення.

— Поздоровляю.

— Не сердься, — сказала вона. — Я хочу, щоб усім нам було добре. Я — це не ти. Якщо піду з телебачення, то потім більше туди не потраплю. А бути всього-на-всього тільки жінкою, навіть жінкою видатного кіносценариста, — всміхнулася Софія, — я не хочу.

— Ну що ж, дерзай, — холодно мовив він.

— От ти знову сердишся. Думаєш, я іронізую. А я вірю у твою зірку, вірю, що всі журнали ще проситимуть вірші, які лежать у тебе в шухлядах. О, слухай, зовсім забула… Двічі дзвонив Говік з Єревана.

— Говік? Що казав?

— Просив, щоб ти завіз до них Петруся. Але я його так далеко не відпущу. До Одеси можна щотижня навідуватись, а туди? Ні, я цього не переживу. Так і сказала йому.

— А він?

— Образився. Каже, що приїде і сам забере малого. А якщо не дамо, то вкраде його.

— Говік такий, — сказав Микола. — Може, справді поїхати у Вірменію? То ж моя друга батьківщина.

— Не треба. У такий світ… Я собі місця тоді не знайду. Послухай мене, добре?

Вона подивилася Миколі в очі довгим гарячим поглядом, у якому, крім довіри і згоди, була ще й вина. Можливо, так йому тільки здавалось, надто помисливим став однедавна, треба простіше дивитись на речі. Кажуть, спільна біда єднає і ворогів, але в усьому є свої винятки, трапляється, мабуть, і навпаки, роз’єднує близьких, хоч завжди сподіваєшся тільки на краще.

— Добре, — сказав Микола. — Хай буде по-твоєму.

П’ятого травня він з Петрусем виїхав до Одеси.

— Все зробимо, не переживай, — гув низьким басом Іван Квашеїда, колишній Миколин однокурсник, а тепер редактор обласної газети. — Це тобі Адеса, для нас усе це формальності.

Квашеїда відкинувся на спинку свого робочого крісла, й одне його око дивилося на клавіші селектора, а друге на Миколу. Він був задоволений, що Погорілий бачить його у цьому кріслі, у цьому просторому кабінеті, за цим величезним двотумбовим столом із селектором — ознакою немаленької влади. Вони ніколи не дружили, однак і не ворогували, а зо два місяці тому зустрілися у видавництві, де працював Микола і куди Квашеїда завозив збірку своїх нарисів, зустрілися, любенько поговорили, і Квашеїда просив, щоб, незалежно від долі його рукопису, Микола приїжджав до Одеси, а там уже не пошкодує.

Квашеїда справді зрадів, коли Микола подзвонив, що хоче приїхати, навіть послав на вокзал свого шофера, щоб зустрів столичного гостя, і Микола грішним ділом подумав, що Квашеїда ще не знає, що він пішов з видавництва, того так забігав: «За санаторій домовлено, номер у готелі заброньовано, поживи якийсь тиждень, провідуватимеш малого, поки звикне, а тим часом організуємо тобі рибалку, шашличок і так далі, для нас усе це формальності. Це тобі, друже, Адеса, не пропадеш». Про свій рукопис — ні слова, і Микола присоромив себе, що так подумав про Квашеїду, Іван з дорогою душею доводив, що друзі пізнаються в біді, а не в меркантильному «ти — мені, я — тобі». Він спритно, як піаніст-віртуоз, натискав на клавіші селектора, щоб швидше покінчити з усіма «формальностями», й одним оком підбадьорливо дивився на Миколу, а той, силкуючись показати своє ненав’язливе, недогідливе захоплення владою Квашеїди, знічено вибачався:

— Пробач, що завдав тобі стільки клопоту.

І поглядав на принишклого Петруся, який відчував, що всі ці розмови стосуються в першу чергу його, але не знав, чим воно все закінчиться, і тому сидів тихенький і насторожений.

— Перестань, які там клопоти, — обривав його Квашеїда. — Треба — то треба. Ми он за півтисячі кілометрів, та й то в горлі дере, — показував на свій випнутий борлачок-колінце. — Віриш, вранці голюся і чую, як лезо до щитовидки прилипає, наче магнітом його притягує. Ну, це таке, давай ближче до діла. Зараз мій шофер завезе тебе в готель, потім у курортно-санаторне управління, там заповниш папірці, ну, формальності всякі, і звідти прямо в санаторій. Я б сам поїхав з тобою, але треба в друкарню. Нічого, десь о п’ятій зайду в готель, повечеряємо.

— І хлопців запроси, — нагадав Микола. — Ну, з управління, ще там кого, сам знаєш. Щоб по-людськи було.

Квашеїда слів на вітер не кидав, усе справді виявилося чистою формальністю, і Миколу скрізь приймали як столичного ревізора, правда, стало якось не по собі, коли в санаторній картці довелося написати, що в Петруся погано з очима: так і наврочити можна, — забобонно подумав Микола. Наче б і мусив радіти, що все так добре виходить, а ні, якийсь туман збирався йому у грудях.

Санаторій був у гарному місці — затишний куточок майже у центрі Одеси: