Читати книгу - "Вода з каменю. Саксаул у пісках"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
У крайній ложі його ексцеленція віддихувався після невпинного стрибання через шнурок. Граф Едмунд Ржевуський проходжувався у фойє з індійським князем Соломоном Бальзаміном і запрошував його відвідати Підгорецький замок: затишність, терасові сади, дрімучий ліс довкола нагадають князеві Аракан — просив поїхати таки сьогодні. Барон Йов'яльський спав у ложі, а дочки і зяті танцювали. Губернатор Лобковіц брав з таці, піднесеної лакеєм, келих з вином і одним вухом прислухався до галасу, що глухо бився у вікна знадвору. Поруч з губернатором невідступно стояв директор поліції Леопольд Захер–Мазох.
Ігнаци Зайончковський підійшов до директора, нахилився до нього, той вислухав, примружуючи єдине око, потім повернув голову до губернатора.
— Перший холерний бунт, — прошепотів директор.
— Що ви пропонуєте? — Обличчя губернатора було стривожене.
— Для початку закрити людні заклади.
— Усі?
— Для чого? Ті, де брудно. А брудно там, де збирається чернь. І хай його ексцеленція митрополит розпорядиться завтра припинити заняття в семінарії — хоча б на місяць. А питомців розігнати по селах. То звідти йде мор, до речі, всілякий…
— Дійте, — мовив губернатор. — А музика нехай грає, хай сьогодні ніхто ні про що не дізнається.
Галас за вікном стих, панство забавлялося.
Анну Кавецьку вів у полонезі легіонер без маски. Він заглядав їй в очі, закриті маскою, і шепотів про кохання віршем:
Tajemniczy ogien czuje,
Ogien, co dusze przejmuje.[24]
Анна зупинилася в танці, зняла з очей маску, відкинула хвилю каштанового волосся на плече.
— Ви говорите словами Северина Гощинського… — сказала, дивлячись мимо обличчя легіонера. — А чи знаєте такого його вірша: «Wy, obskuranci, wy, arystokraci, co zaslonieni, jak tarcza, purpura»?..[25] Не знаєте… Проведіть мене до вуєчка, голова розболілася.
Коли закоханий легіонер відійшов, ображений, стримано кивнувши на прощання головою, Анна припала до плеча Уруського.
— Я не можу тут більше, вуєчку, їдьмо додому…
— Добре, доню, — зітхнув Уруський. — Вибач, я хотів тобі зробити приємність… щоб ти трохи розвіялася…
— Тут дуже тяжке повітря, голова болить…
— Їдемо, вже їдемо.
Юрба на чолі з Міхалом Сухоровським підійшла до театру. Біля входу стояли два жандарми, спиняли людей, вигукували:
— Не буде вистави, театр закритий!
Такого ніхто не сподівався, ця новина була нісенітною і зовсім неймовірною: гроші ж заплачені, і неділя — раз на тиждень!
— Що за ґранда? — вийшов на східці Сухоровський. — Хто наказав закривати театр і чому?
— А ти мовчи! — гаркнув на Сухоровського поліцай. — Мовчи, бо й до тебе доберемося, фраєре клепарівський! Фіглями театральними прикриваєшся!..
— Пане лямуре[26], — аж обм'як плечистий Міхал, — ви трохи нечемно розмовляєте зі мною… Що такого поганого клепарівці або льоншанівці наробили? Я, добродію, хлопець клявий, і руки в мене чисті… Але бльочки продані… Продані! — впер у поліцая блудний погляд. — Чому театр закритий?
— То не ваша справа — чому, — враз подобрів поліцай. — Сказано: у місті холера, і всі людні заклади закриваються…
— Брехня! — заревів натовп і посунув на поліцаїв. — Усі ресторації і касино аж гудуть! І театр для панів відкриєте, то тільки для нас ніч мала, щоб на вас справжня холера напала!
Сухоровський зовсім не хотів, щоб так сталося, але на нього напирала юрба, він уперся обома руками за одвірки, захищаючи служителів порядку, та натиску стримати не міг і, підім'явши поліцаїв, відчинив собою двері. Він ще переступив нещасних, а натовп цього вже зробити не зумів: топчучи й масакруючи тіла, увалювався в темний зал театру…
Пан Курковський відтранспортовував холерного мерця на заміський цвинтар, що біля Пелчинського ставу. За возом підбігав Ясьо із скрипкою під пахвою і зі сльозами докоряв понурому візникові:
— Пане Курковський, та що це за нова мода, сакрамент, ховати без музики? Де ж музика, пане Курковський?
Візник вряди–годи повертався і цвьохав батогом, щоб відігнати дурного Яся, бо ж заразиться і рознесе холеру по місту, його всюди повно. Та це не допомагало, Ясьо біг і квилив: похоронна музика, як і військова, була для нього великою розрадою. Пан Курковський, побачивши що не зможе відігнати Яся, тпрукнув на коней, посадив його біля себе й поїхав далі.
Розділ третій
— Отак, мій колего, почалися в мене біди, а власне кажучи, життя, — закінчив свою розповідь Любимський і вичікувально дивився на Маркіяна. — Я потроху все вам розкажу, якраз для вас ця розповідь припасена, я не звірявся нікому. Думав уже — й не треба буде… Нікому нічого не треба… А бачу — не переривається ланцюг. І мав десь початок — до вас і до мене… Тягнеться він з безвістей у прийдешнє й закінчиться, коли молотом розіб'ють вериги… Буде так… Вас цікавить, як я втік із Соловецьких островів? Втік. Та про це колись. А може, й не потрібно… Розкажіть про страту Штоли. Я чув дещо про нього.
— Вам страшно було, коли карали Пугачова?
— Так.
— І бачили себе на його місці?
— Так.
…Він стояв посеред дороги — кремезний, плечистий, у розстебнутому засмальцьованому кептарі, з–під високої крисані, обведеної замість стяжки блискучою бляхою, спадало на плечі смоляне волосся, за широким ременем стирчали два пістолі; стояв, розставивши широко ноги, обома руками сперся на мосянжову бартку, притискаючи долонями до головки топірця держак гарапника, з якого звисало мало що не до землі переплетене дротом мотуззя, і, здавалось, принишкли перед цією зловісною постаттю з лівого боку Черемоша пологі Устєріки і Красноїлля, яке поп'ялося направо угору понад Дідушковою річкою, і навіть Голови, що ген у далекій імлі досягали неба лисими кичерами.
«І це був Мирон Штола?» — нетерпляче перебив Маркіяна Михайло Базилевич, оглядаючись; у кімнаті не було нікого, хлопці сиділи на ліжках один навпроти одного, Маркіян упівголоса розповідав.
Він стояв надто впевнений у своїй силі, так не міг поводитися опришко, який мав за собою тільки полохливі далекі недеї[27] і мовчазних бідарів, які хіба що свічку явно ставили в церкві перед угодником за здоров'я або ж за душу опришка — хто там знає, за кого бідний свічку ставить, а на людях навіть не згадували і тричі до перших півнів відрікалися від опришків, бо
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вода з каменю. Саксаул у пісках», після закриття браузера.
