Читати книгу - "Франкенштайн. Ґотичні повісті"

до свого колишнього життя та колишніх друзів, іще тиждень тому доля обіцяла йому бадьору та шановану старість, а нині дружбу, душевний спокій, увесь хід його життя було розчавлено. Така велика й несподівана зміна вказувала б на божевілля, але з огляду на слова й поведінку Леньйона правда ховалася десь значно глибше.

Тиждень потому Леньйон зліг і менш ніж за два тижні помер. Увечері після похорону, що сильно засмутив Атерсона, він замкнувся в кабінеті і при світлі меланхолійної свічки дістав та поклав перед собою конверта, підписаного покійним другом і запечатаного його печаткою. «ОСОБИСТО. Для Г. Дж. Атерсона ВИКЛЮЧНО. У разі його несподіваної смерті знищити не читаючи», — так категорично зазначалося на конверті. Правник жахнувся, прочитавши цей напис. «Сьогодні я поховав одного друга, — подумав він, — а що, коли цей лист відбере в мене й другого?» Та, засоромившись цього негідного страху, правник зламав печатку. В конверті був додаток, так само запечатаний і підписаний: «Не відкривати до смерті або ж зникнення доктора Генрі Джекіла». Атерсон не міг повірити своїм очам. Так, саме «зникнення»! Тут знову, наче в тому божевільному заповіті, що він давно повернув власникові, ідея зникнення та ім’я Генрі Джекіла поєднувалися знов. Тільки в заповіті ця ідея з’явилася з підступної підказки людини на ім’я Гайд, за нею стояла жахлива, але зрозуміла мета. Та написана рукою Леньйона, що могла б вона означати? Допитливість заволоділа довіреною особою, хотілося знехтувати заборонами та заглибитися в розгадку таємниці. Але професійна честь і довіра його покійного друга примусили правника виконати свій обов’язок, і пакунок опинився якнайглибше в сейфі.

Одна річ — затамувати цікавість, інша — подолати її. Дуже сумнівно, що з того дня Атерсон бажав побачити свого ще живого друга з такою самою завзятістю. Він думав про нього доброзичливо, та його думки були тривожними і страхітливими. Звичайно, він навідувався до Джекілової оселі, але відчував полегшення, діставши чергову відмову: можливо, в душі він тепер надавав перевагу розмовам на сходах із Пулом, в оточенні гомону міста, йому вже не кортіло потрапити до цього будинку добровільного ув’язнення та сидіти і спілкуватися з його таємничим в’язнем. Пул не міг повідомити жодних втішних новин.

Доктор замикався в кабінеті над лабораторією набагато частіше, ніж завжди, іноді навіть ночував у ньому; весь час він був не в гуморі, став дуже мовчазним, нічого не читав, здавалося, його переслідують якісь думки. Атерсон настільки звик до незмінного характеру цих повідомлень, що здійснював візити чимраз рідше.

Епізод біля вікна

Це трапилось у неділю, під час звичайної прогулянки містера Атерсона і містера Енфілда. Їхній шлях знову проліг через бічну вуличку, і коли вони зрівнялися з дверима, то обидва зупинились, щоб подивитися на них.

— Що ж, — сказав Енфілд, — та історія добігла кінця. Ми ніколи знову не побачимо містера Гайда.

— Сподіваюсь, що ні, — відповів Атерсон. — Чи казав я вам, що одного разу також зустрів цього чоловічка і поділяю вашу огиду до нього?

— Неможливо зустрітися з ним і не відчути огиди, — промовив Енфілд. — До речі, яким невігласом ви повинні були вважати мене, коли я не знав, що це задні двері будинку доктора Джекіла! Це частково і ваша провина, що я про це дізнався.

— То ви знаєте, чи не так? — сказав Атерсон. — Якщо вже так сталося, ми можемо зайти у двір і подивитися на вікна. Відверто кажучи, я непокоюся про бідного Джекіла, я відчуваю, що присутність друга навіть надворі може піти йому на користь.

На подвір’ї було холодно і трохи вогко, воно вже наповнилося передчасними сутінками, хоч небо високо над головою було ще ясним від заходу сонця. Середнє з трьох вікон було прочинене. Біля нього сидів доктор Джекіл, наче невтішний в’язень, і з виразом безмежного смутку на обличчі дихав свіжим повітрям.

— Джекіле! — гукнув його правник. — Сподіваюся, вам ліпше?

— Я дуже хворий, Атерсоне, — відповів доктор м’яко, — дуже хворий. Але це не триватиме довго, дякувати Богу.

— Ви забагато сидите вдома, — сказав правник. — Вам слід розганяти кров, як робимо ми з містером Енфілдом. Містер Енфілд, мій кузен, а це — доктор Джекіл. Виходьте, беріть свого капелюха та прогуляйтеся з нами.

— Ви дуже люб’язні, — зітхнув доктор, — я б дуже цього хотів, та ні, ні, ні, це неможливо, я не наважуся. Але я справді дуже радий бачити вас, Атерсоне, це дійсно велике задоволення для мене. Я б запросив вас із містером Енфілдом нагору, але в мене не прибрано.

— Що ж, тоді, — промовив правник доброзичливо, — найкраще, що ми можемо зробити, — це залишитися тут і поспілкуватися з вами крізь вікно.

— Це саме те, чого я не наважувався вам запропонувати, — відповів доктор з усмішкою.

Щойно він договорив, як усмішка зникла з обличчя доктора і на її місці виник вираз такого жаху і відчаю, що в обох джентльменів кров похолола в жилах. Це тривало лише кілька секунд, бо вікно негайно зачинилося, але тої миті було достатньо, щоб вони повернулися та вийшли з двору, не кажучи ані слова. Джентльмени перетнули бічну вуличку і йшли мовчки, аж поки не досягли сусіднього великого шляху, де, незважаючи на неділю, вирувало життя. Тут нарешті містер Атерсон повернувся і подивився на свого компаньйона. Обидва вони були бліді, а в очах виразно читався страх.

— Господи, прости нас! Господи, прости нас! — промовив містер Атерсон.

Та містер Енфілд лише серйозно кивнув, і далі вони йшли знову мовчки.

Остання ніч

Коли якось по вечері містер Атерсон сидів біля коминка, його здивували повідомленням про візит Пула.

— Пуле? Що вас привело сюди? — вигукнув він, а потім, глянувши на Пула, додав: — Що вас непокоїть? Із доктором усе гаразд?

— Докторе Атерсон, — відповів служник, — коїться щось незрозуміле.

— Сядьте, візьміть склянку вина, випийте, — сказав правник. — А тепер не поспішайте та розкажіть мені прямо, що трапилось.

— Ви знаєте, який доктор, сер, — почав Пул, — він ховається в собі. Сьогодні він знову замкнувся в кабінеті. Мені це не подобається, сер, щоб я помер, якщо це не так. Містере Атерсон, мені страшно.

— Мій добрий чоловіче, — відповів на те правник, — скажіть ясніше. Чого ви боїтеся?

— Я боюся вже близько тижня, — сказав той, уперто ігноруючи питання, — я більше так не можу!

Вся зовнішність Пула свідчила про те, що він і справді наляканий, його манери погіршали, він жодного разу не подивився правникові в очі, потому як розповів про свій страх. Навіть зараз він сидів, тримаючи повну склянку на колінах і втупившись