Читати книгу - "Портрет Доріана Ґрея"

Воттон має цілковиту рацію. Юність — це єдине, що варто мати. Коли я побачу, що старію, то накладу на себе руки.

Голворд пополотнів і схопив його за долоню.

— Доріане, Доріане! Не кажіть цього! Адже я ніколи не мав такого друга, як ви, і ніколи не матиму! Невже ви заздрите цим мертвим речам — ви ж вродливіші за будь-яку з них?!

— Я заздрю всьому, чия краса безсмертна! Я заздрю цьому портретові, що ви намалювали з мене. Чому він має право зберігати те, що я мушу втратити? Кожна мить забирає щось від мене і дарує щось йому. О, якби тільки можна було навпаки! Якби портрет міг змінюватись, а я повік лишався б таким, як зараз! Навіщо ви намалювали його? Він же колись глузуватиме з мене, та ще й як жорстоко глузуватиме!

Гарячі сльози виступили Доріанові на очах, він висмикнув руку і, кинувшись на диван, припав обличчям до подушок, немов у благанні.

— Це все ти накоїв, Гаррі, — гірко мовив художник.

Лорд Генрі лише знизав плечима.

— Це справжній Доріан Ґрей, та й годі.

— Ні, він не такий.

— Якщо він не такий, то що я тут міг накоїти?

— Тобі треба було піти, коли я просив тебе, — пробурмотів Безіл Голворд.

— Я залишився тому, що ти попросив мене, — заперечив лорд Генрі.

— Гаррі, я не можу заразом посваритися з двома своїми найкращими друзями!.. Але ви примусили мене зненавидіти свій шедевр, і я знищу його. Це ж, власне, тільки полотно й фарби. І я не дозволю йому стати поміж наших трьох життів і скалічити їх!

Доріан Ґрей, підвівши з подушки свою злотисту голову з поблідлим обличчям у сльозах, пильнував за Голвордом, як той підійшов до круглого столика під високим завішеним вікном. Що він там робить? Пальці його порпаються серед купи тюбиків з фарбою та сухих пензлів, чогось шукаючи. Ага-а, то він шукав довгий шпатель з тонким і гнучким сталевим лезом, яким чистять палітру… Ось він урешті знайшов його. Він хоче порізати портрет!

З придушеним риданням юнак схопився з дивана, підбіг до художника і, вирвавши у нього з рук шпатель, шпурнув його в дальній куток кімнати.

— Не смійте, Безіле, не смійте! — закричав він. — Це було б убивство!

— Я радий, що, виявляється, ви таки оцінили мою роботу, — холодно озвався Голворд, приходячи до тями. — Я вже на це й не сподівався.

— Оцінив? Та я закоханий у неї, Безіле! Це ж ніби частка мене самого!

— Ну й чудово. Як тільки ви підсохнете, вас покриють лаком, вставлять у раму і відішлють додому. Тоді зможете чинити з собою що завгодно.

Пройшовши через кімнату, художник подзвонив лакеєві, щоб той приніс чай.

— Ви, звичайно, не відмовитесь випити чаю, Доріане? І ти теж, Гаррі. Чи ти не надто охочий до таких простих утіх?

— Я обожнюю прості втіхи, — сказав лорд Генрі. — Це останній притулок для складних натур. А от драматичні сцени мені подобаються лише на театральному кону. І диваки ж ви обидва! Цікавий би я знати, хто це визначив людину як розумну істоту. То був украй необдуманий висновок! У людини є багато чого, але тільки не розум. І зрештою, я навіть радий цьому, хоч мені б і не хотілося, щоб ви сварилися через портрет. Ти зробив би набагато краще, Безіле, якби віддав портрета мені. Справді, цей дурненький хлопчина не потребує його так, як я.

— Безіле, якщо ви оддасте цей портрет комусь іншому, я вам ніколи цього не подарую! — вихопився Доріан Ґрей. — І я не дозволю нікому обзивати мене «дурненьким хлопчиною»!

— Ви ж знаєте, що портрет належить вам, Доріане. Я віддав його вам ще до того, як він постав на світ.

— І ви знаєте, що повелися трохи нерозумно, містере Ґрей. Так само ви не можете серйозно заперечувати, коли вам нагадують, що ви дуже юні.

— Ще сьогодні вранці мені було б це страшенно неприємно, лорде Генрі.

— О, сьогодні вранці! Лише від сьогоднішнього ранку ви почали жити!

Постукавши в двері, увійшов лакей з чайним підносом і поставив його на японський столик. Задзеленчали чашки й блюдечка, зашипів великий жолобкуватий чайник. Услід за лакеєм хлопчик-служка вніс двоє кулястих порцелянових блюд. Доріан Ґрей взявся наливати чай. Безіл і лорд Генрі неквапливо підійшли до столика і, піднявши накривки, подивилися, що було на блюдах.

— А чи не піти нам сьогодні ввечері до театру? — запропонував лорд Генрі. — Десь певно має йти щось путнє. Щоправда, я обіцяв одному чоловікові повечеряти з ним у клубі Байта[14], але оскільки він мій давній приятель, йому можна телеграфувати, що я заслаб або що мені завадила пізніша домовленість. Гадаю, це була б навіть дотепна відмовка — вона вразила б щирістю.

— Ой, переодягатись у вихідне вбрання! Як я цього не люблю, — буркнув Голворд. — І так неприємно почуваєшся в ньому!

— О, так, Безіле, — мляво погодився лорд Генрі. — Теперішні костюми відразливі — вони такі похмурі, такі гнітючі. Гріх — єдина барвиста річ, яка залишилася нам нині.

— Гаррі, тобі не слід би говорити таких речей перед Доріаном.

— Перед котрим Доріаном? Перед тим, що наливає чай, чи тим, що на портреті?

— Перед обома.

— Я радо пішов би з вами до театру, лорде Генрі, — обізвався Доріан Ґрей.

— То й підете. І ти також, Безіле?

— Їй-бо, я не можу. У мене купа роботи. Та й щось не хочеться мені.

— Гаразд, тоді ми поїдемо вдвох, містере Ґрей.

— Я дуже радий!

Художник, прикусивши губу, з чашкою в руці підійшов до портрета.

— А я лишуся зі справжнім Доріаном, — сумно мовив він.

— То це він — справжній Доріан? — спитав прообраз портрета, підходячи до художника. — Невже я й справді такий, як він?

— Так, ви точнісінько такий самий.

— Це ж чудово, Безіле!

— Принаймні ви такий самий на вигляд. Але він ніколи не зміниться, — зітхнув Голворд. — А це вже неабищо.

— Як тим людям кортить постійності! — вигукнув лорд Генрі. — Та ж навіть у коханні це справа суто фізіологічна. Наша воля тут безсила. Молоді хочуть бути вірні — та не бувають; старі хочуть бути невірними — та вже не можуть. Ото й усе.

— Не ходіть сьогодні до театру, Доріане, — мовив Голворд. — Залишіться у мене,