Читати книгу - "Кобзар 2000. Soft"

Ми тут усі з Поділля переселенці, - потім помовчав і додав. - Я якраз після диплома приїхав. На канікули.

Я ковтав пиво, намагаючись зрозуміти почуте. Це ж… - І вона виходить з…? - почав я і зразу пожалів про це.

- З домовини, - продовжив хазяїн. - Не знаю. Я за нею не ходив.

- Від чого вона померла?

- Сказали: серце.

- Ти її любив?

Він знизав плечима, але відповісти не встиг. На порозі з’явилася Ліка.

- Ти чо-го? - капризно протягнула вона. - Мене-е ки-инув, а сам…

Вона загорнулася у ковдру, але назовні весь час виглядало щось - то нога, то груди. Хазяїн зміряв її оком і нічого не сказав.

- Принеси цигарки, - попрохав я.

- Ну-у, - вона вередливо стулила губки. - Іди-іди.

- А ти прийдеш?

- Аякже! - я просунув руку під ковдру та ущип-нув Ліку за груди. Вона засміялася. - Іди, я зараз прийду.

Вона нарешті зникла за дверима.

Дощ ущух. На небі почали з’являтися несміливі зірки. Вже, певно, було по третій.

- А навіщо вона… - я шукав потрібне слово, - підглядає?

Хазяїн посміхнувся. Принаймні мені здалося, що посміхнувся.

- Цікаво.

- Що цікаво?

- Ну те… що ви робите. Вона ж дівчиною померла.

Машина розганяла ранкову тишу своїм гарчанням. Я сидів за кермом, майже не відчуваючи безсонної ночі. Ліка поруч смалила цигарку. Треба було поспішати, щоб ще встигнути зробити собі алібі, зателефонувавши до когось із жінчиних друзів. З хазяїном ми не прощались - він, певно, ще спав. Я поклав на стіл гроші і три банки пива - все, що лишилося.

- Ліко, - попрохав я, - поглянь на табличку. Як зветься село?

- Що?

- Визирни, кажу…

- Га?.. А там уже не видно…

Тьху на тебе.

Я обернувся. Таблички дійсно видно не було. Але на в’їзді до села стояла прикмета - старий трактор на постаменті, і під ним чітко вирізнялося велике, намальоване вапном непристойне слово.

Розділ 4 ПЕТРУСЬ

Оксана згадала це обличчя - худорляве, вилицювате, очі чорні, наче два шматки антрациту, а брови щільною дугою зрослися на переніссі - пишні такі брови, козацькі. Але при тому загальне враження безпорадності лишалося від виразу очей, від усієї постаті та м’якої ходи - хлопець здавався навіть трохи боязким. Це був син Ярослави, що працювала в бухгалтерії. І навіть ім’я Оксана згадала - Петрусь, саме так кликала його мати, коли приходив до неї на роботу. Власне, зустрічалися з ним всього кілька разів, але чомусь запам’ятався - і ці очі, і брови, і дитяче ім’я, хоча хлопцеві було років зо двадцять, і якщо він не тягнув ще на Петра Батьковича, то вже на Петра - точно. Але матері часто продовжують звати синів по-дитячому, мабуть, сподіваючись, що в такий спосіб хоч на один зайвий день утримають їх біля себе.

Оксана згадала все це миттєво, коли побачила його біля залізничної станції. Але, Господи, в якому ж він був вигляді! Обличчя, й без того худе, скидалось на череп, обтягнутий синюватою шкірою, під очима залягли темні кола, волосся давно не мите, скуйовджене, наче повсть, стирчало в різні боки. Одяг, явно з чужого плеча, старий та брудний висів лантухом. І як міліція не зупинила таке опудало?

- Петрусю! - гукнула Оксана.

Хлопець зупинився. Очі його шукали в натовпі знайому постать, але не знаходили. Оксану він, очевидно, не впізнав, та й де там - мало на маминій роботі тітоньок?

- Петрусь! - вона підійшла і взяла його за руку. Рука була гаряча й ледь тремтіла.

- Здрастуйте, - сказав хлопець про всяк випадок.

Вона не стала його мучити непевністю і зразу ж призналася:

- Мене кличуть Оксана, я з мамою працюю разом. А ти що тут робиш?

- Я?.. - він явно не знав, що сказати, - я оце тут… додому я…

Оксана ще раз уважно зазирнула йому в обличчя і тут відчула, що від хлопця пашить жаром, немов з духовки. У Петруся явно була температура - саме тому рука тремтіла, і ці круги під очами… Люди йшли від станції у село, піднімаючи комірці та куцьорблячись під напором осіннього вітру. В Оксані прокинулась мати. Вона міцніше стиснула хлопцеву гарячу долоню:

- Слухай, Петрусю, я тут недалечко дачу наймаю. Ти зараз хворий, у тебе температура, куди тобі в електричку? Ходімо до мене, я тебе чаєм напою, з малиною, а останнім рейсом поїдеш, добре?

Хлопець зробив мляву спробу опиратись, але йому просто забракло сил, і Оксана, так само тримаючи за руку, наче малу дитину, повела його за собою, вулицею до того самого будинку, який наймала разом з донькою.

Проте це надто гучно сказано “наймала”, все це Христа ради, просто давня шкільна подруга не жила на своїй дачі з вересня, тому Оксана з малою на кожні вихідні та на канікули оселялися тут, начебто доглядали. Та ви самі розумієте, як це буває між старими подругами, одна з яких прилаштувалась за добрим чоловіком, а друга розлучена, з дитиною, на службу ходить щодня… Фактично це було чистим благодійництвом, але Оксана не просто в приймачках була - що в садочку виросло, все закручувала, варення варила й подрузі возила, так би мовити, в розрахунок.

Христинка чекала маму біля віконця. Закінчувались осінні канікули, а в канікули Оксана їздила звідси просто на роботу, слава Богу, недалечко, за сорок хвилин добиралася. Дарма що незручно - треба ж дитині хоч колись свіжим повітрям подихати, а то все в місті та в місті.

- Донечко! - вона на порозі розцілувала малу, що кинулась в обійми, а тоді провела Петруся до вітальні та ретельно зачинила двері, ховаючись від осіннього холоду.

Христинка, побачивши незнайому людину, знічено забилась у куточок - вона була саме в тому віці, коли всього нітяться. Гість стояв серед кімнати не рухаючись - чи то від ніяковості, чи від високої температури. Оксана почала знімати з нього брудну та смердючу штормовку, помацала бліде чоло і жахнулася - тридцять дев’ять, не менше.

- Так, - сказала вона, - тобі треба лягти. І не сперечайся.

Петрусь не сперечався. Оксана зарядила малу допомагати, і в чотири руки вони швидко влаштували на канапі такий собі лазарет - чиста білизна, чай з малиною, коняча мірка аспірину й рушник, намочений в оцті. Потім Христинку було відправлено геть, і Оксана роздягла та вклала пацієнта, дивуючись про себе, в якому дранті Ярослава випускає свого сина з дому, ще й за місто.

Петрусь