Читати книгу - "Рожеві сиропи"

і здавалося, всі навколо, хто потайки, а хто відкрито, тикали у Ваню пальцями. Навіть діти.

— Сатана, сатана! — дражнилися вони. Принаймні Вані так здавалося.

За кілька днів, улаштувавши істерику батькам, Ваня таки поїхав до міста. Баба Зіна, проводжаючи онука, з притаманною їй стриманістю сказала:

— Головне, Ваня, лихих діл не робити.

Частина друга. Рожеві сиропи

Розділ 1

Родіон сидів на дитячій гойдалці посеред двору і вдивлявся у спокійне сіре небо. Над двором нависали поверхи вогкої цегли сталінських будинків, чорні, розкарячені дерева якось безрадісно вслухалися у непробивну листопадову тишу.

— А знаєш, я б тебе не пустив викладати філософію. Це ж ти там таких дров наламаєш. Уяви собі: ти, той, хто боїться власної тіні, один перед сотнею американських студентів. Там же одні футболісти та негри. Як ти працюватимеш? Ну як?

— У мене будинок буде з прислугою.

— Ага, і вона захистить тебе від футболістів і негрів.

— Я не думаю, що негри і футболісти вивчають філософію. Швидше за все, на мій курс прийдуть майбутні президенти, фінансисти… Та якось впораюсь. Родя, може, ти заздриш, що у мене буде двоповерховий будинок з прислугою?

— Я не заздрю, а хвилююся за тебе. Знань у тебе на сто тисяч томів, а розуму — піввідра. Тебе ж там заклюють. Знаєш, як тебе називатимуть? Рускій Іван.

— Мене б так називали, коли б я викладав славістику, а філософія — наука інтернаціональна…

- І нікчемна.

Ваня, підвівшись з лавки, хотів був замахати руками, мовляв, ні-ні, друже, ти помиляєшся, філософія — це унікальна наука, і тільки технарі або лабораторні пацюки можуть так зневажливо і поверхово говорити про цю науку, а люди, які піднімають вічні питання, докопуються до істин буття, аналізують соціально-філософські аспекти світобудови, бачать в теорії набагато більше, ніж у практиці. Адже ці знання можуть відкрити світові такі до цього часу незбагненні таємниці, що вся ваша хімія разом з фізикою нервово курять в стороні…

Але не сказав. І руками не замахав. Хіба ображено буркнув:

— Сам ти нікчема.

Тепер же підвівся Родіон. Щоправда, з гойдалки. Йому теж закортіло махати руками, можливо, навіть ляснути друга по шиї, сказати щось образливе, типу, ні-ні, мій друже, якщо хтось з нас і нікчема, то це ти, а не я. Саме ти! Ти! Давай пригадаємо, звідки у тебе всі ці знання, звідки ростуть ноги в твоєї філософії та теоретичних надбань? Де б ти був зараз, якби не твій отой камінь? В яких компаніях ти б бухав і які серіали ти б дивився перед тим, як лягти у койку із сусідкою Томою? І це я нікчема? Це я, хочеш ти сказати, нікчема? Я, той, що дійшов усього власними силами, практичним досвідом, розумом? Де б була ваша філософія, якби не фізика і хімія? В кам'яному віці вона б була. В неозої або ще в якійсь дупі? Прогрес і еволюція відбуваються завдяки отаким от лабораторним пацюкам, як я!

Але не сказав. І руками не замахав. І по шиї не ляснув. Буркнув тільки:

— Від нікчеми чую.

А все почалося ще п'ять років тому, коли однокласники Родік і Ваня зустрілися після літніх канікул.

З перших днів навчання Ваня, маючи за плечима багаж сільської бібліотеки та бібліотеки рафінадного заводу, на якому працювали його батьки, почав хизуватися знаннями на уроках історії та літератури. Він перебивав учителів, уточнював дані, наводив приклади з інших, не лише академічних джерел, зневажливо ставився до вчителів і виказував презирство до, як він висловився, «дитячого садочка, на який перетворився урок історії». За це він був кілька разів виставлений з кабінету, отримав відповідні записи у щоденнику та з десяток п'ятірок. Такі предмети, як алгебра, фізика й хімія, давалися важче, але і тут він намагався розжитися відмінними оцінками. Щоправда, для точних наук мав бути принципово інший характер мислення, а самих знань та завчених формул, очевидно, не вистачало. Проте і це справляло враження на однокласників.

Вані страшенно хотілося залізти на парту посеред класу або краще на вчительський стілець, продавлений, тричі лагоджений стілець, й усім показати свій артефакт, але така вигівка могла мати непередбачувані наслідки. Хоча, швидше, передбачувані, але від того не менш неприємні. Камінь могли викрасти, або пішли б чутки, і хто знає, що могло б трапитися. Можливо, якісь головорізи полюють на цей камінь, і тут вони дізнаються, що дехто Ваня з 10-Б є власником такої сили, і тут уже нічого не вдієш, тут уже бетонні калоші та екстремальний стрибок з Московського моста у швидкі води Дніпра. Або різні частини Ваниного тіла, які б правоохоронні органи збирали по смітниках в усіх десяти районах Києва. Це страшно. Небезпечно, а головне — нецікаво. Нехай для однокласників Ванин тріумф залишається загадкою. Лише Родіку. Він друг з п'ятого класу. Він чесний і правильний. За однією партою чотири роки. Скільки контрольних він написав для Вані! Скільки бутербродів було разом з'їдено на перервах!

А якщо… а якщо Родік попросить покористуватися каменем? Що робити? Він попросить, а сила каменю назавжди для мене зникне? Або він не віддасть потім? Та ну, чого б сила зникла? Коли камінь повернеться до мене, тоді і сила повернеться. Це ж очевидні речі. А якщо таки не віддасть? Хто, Родік не віддасть? Віддасть! Це ж Родік. Краще я сам йому запропоную покористуватися кілька днів, а потім заберу. Цікаво, а якщо віддати камінь, чи зникне все те, що я вже маю? Чи забуду я всі ті книжки, що прочитав?…

— Родік! — врешті звернувся Ваня до друга на шостий день літа.

Вони сиділи у своєму улюбленому дворику на Червоноармійській, курили ще звечора вкрадені у Ваниного батька цигарки й ділилися своїми літніми пригодами. Точніше, доповідали те, чого не встигли розповісти на перервах.

— Родік, знаєш, звідки у мене ця сила?

— Яка сила? — здивувався Родік.

— Ну, що я все знаю.

— А ти все знаєш?

Ваня навіть затамував на мить подих. Він не знав, чи здивуватися, чи образитися. Врешті, довелося розказати Родіону всю цю історію зі скарбом, продемонструвати свої здібності й змусити Родіка присвиснути.

Родік таки присвиснув, але швидше задля того, щоб догодити Вані. Внутрішньо він залишився спокійний.

— Значить, ти тепер людина з надзвичайними здібностями, — констатував він.

— Що значить людина з надзвичайними здібностями, Родя? Це ж фантастика. Я сам спочатку відмовлявся вірити у це, але тепер… тепер звик…

— Я таке вже колись читав у одного письменника. У Дереша.

— Він чех?

— Ні, Чех — то інший…