Читати книгу - "Гаррі Поттер і Смертельні реліквії"

продовжував Дідалус, - зачекаєш тут своїх охоронців. У нас сталися невеликі зміни...

- Як це розуміти? - миттю озвався Гаррі. - Я думав, Дикозор прибуде й забере мене «Явленням-пліч-о-пліч».

- Не вийде, - скупо зронила Гестія. - Дикозор тобі сам пояснить.

Дурслі, що все це слухали, нічого не розуміючи, аж підскочили, коли хтось голосно верескнув: «Скоріше!»

Гаррі роззирнувся по кімнаті й аж тоді збагнув, що голос лунав з Дідалусового кишенькового годинника.

- І справді, скоріше. Графік у нас напружений, - сказав Дідалус, показуючи на годинника, а тоді поклав його назад у камізельку. - Гаррі, треба узгодити час твого виходу з будинку з роз’явленням твоєї родини. Щоб дія закляття припинилась, коли ви всі будете в безпечному місці. - Він повернувся до Дурслів. - Ну, що, всі спаковані й готові вирушати?

Ніхто йому не відповів: дядько Вернон спантеличено дивився на опуклу кишеньку Дідалусової камізельки.

- Може, нам зачекати в передпокої, Дідалусе? - пробурмотіла Гестія; напевно, вважала за нетактовне лишатися в кімнаті під час зворушливого, можливо, слізного прощання Гаррі з Дурслями.

- Не треба, - буркнув Гаррі, але після того, як дядько Вернон голосно гарикнув: - Ну, то бувай, хлопче! - все стало і так зрозуміло.

Дядько простяг було правицю, щоб потиснути руку Гаррі, проте в останню мить передумав, стиснув пальці в кулак і почав махати ним, наче метрономом.

- Готовий, Дадіку? - тітка Петунія метушливо перевіряла, чи не розстебнулася сумочка, щоб узагалі не дивитися на Гаррі.

Дадлі нічого не відповів, а тільки стояв з роззявленим ротом, чимось схожий на велетня Ґропа.

- Ну, то ходімо, - буркнув дядько Вернон.

Він уже був коло дверей, коли Дадлі пробелькотів:

- Я не розумію.

- Що ти не розумієш, Попульчику? - запитала тітка Петунія, дивлячись на сина.

Дадлі підняв товсту, мов свиняче стегно, руку й тицьнув пальцем на Гаррі.

- А чого він не їде з нами?

Дядько Вернон і тітка Петунія заклякли на місці, неначе Дадлі щойно висловив бажання стати балериною.

- Що? - голосно перепитав дядько Вернон.

- Чого він не їде з нами? - повторив Дадлі.

- Ну, він... бо він не хоче, - пояснив дядько Вернон, люто зиркнувши на Гаррі й додав: - Ти ж не хочеш, правда?

- Анітрохи, - підтвердив Гаррі.

- От бачиш, - сказав дядько Вернон Дадлі. - Ну, все, ходімо.

Він рішуче вийшов з кімнати. Чути було, як відчиняються передні двері, але Дадлі не ворухнувся, і тітка Петунія, ступивши кілька непевних кроків, теж зупинилася.

- Що там ще? - ревнув дядько Вернон, знову з’являючись у дверях.

Здавалося, ніби Дадлі бореться з такими складними думками, що словами їх годі й висловити. За кілька секунд болісної внутрішньої боротьби він запитав:

- А куди ж він поїде?

Тітка Петунія й дядько Вернон мовчки перезирнулися. Видно було, що Дадлі їх налякав.

Тишу порушила Гестія Джонс.

- Але ж... невже ви не знаєте, куди вирушає ваш небіж? - спантеличено запитала вона.

- Усе ми знаємо, - буркнув дядько Вернон. - До таких, як оце ви, вгадав? Усе, Дадлі, сідаймо в машину, ти чув, що сказали - ми поспішаємо.

І знову Вернон Дурслі покрокував до виходу, проте Дадлі не зрушив з місця.

- До таких, як ми?

Гестія була обурена. Для Гаррі це була не новина: чаклунів і чарівниць завжди приголомшувало те, як мало цікавляться життям славетного Гаррі Поттера його найближчі родичі.

- Усе нормально, - заспокоїв її Гаррі. - Це не має значення, чесно.

- Не має значення? - перепитала Гестія, а її голос лиховісно забринів. - Невже ці люди не усвідомлюють, через що ти пройшов? Яка небезпека тобі загрожує? Яке виняткове місце посідаєш ти в серцях антиволдемортового опору?

- Е-е... ні, не усвідомлюють, - зізнався Гаррі. - Вони, власне, вважають, що я - порожнє місце, але я вже звик...

- Я не вважаю, що ти порожнє місце.

Якби Гаррі не бачив, як ворушаться в Дадлі вуста, він би не повірив. Кілька секунд він дивився на Дадлі, перш ніж усвідомив, що це сказав його двоюрідний брат; крім того, Дадлі увесь почервонів.

Приголомшений Гаррі зніяковів.

- Ну... е-е... дякую, Дадлі.

І знову було видно, як Дадлі бореться з надто важкими для висловлення думками. Нарешті він пробурмотів:

- Ти врятував мені життя.

- Не зовсім так, - заперечив Гаррі. - Дементори хотіли в тебе взяти тільки душу...

Він здивовано подивився на двоюрідного брата. Вони практично не спілкувалися ні цього літа, ні торік, бо Гаррі дуже ненадовго повертався на Прівіт-драйв і переважно не виходив зі своєї кімнати. І тепер у Гаррі сяйнув здогад, що чашка з холодним чаєм, на яку він уранці наступив - то була ніяка не пастка. Гаррі був зворушений, та все ж відчув полегшення, коли зрозумів, що Дадлі вичерпав усе своє вміння висловлювати почуття. Ще кілька разів роззявивши рота, він почервонів і замовк.

Тітка Петунія заридала. Гестія Джонс схвально на неї глянула, але цей погляд змінився обуренням, коли тітка Петунія підбігла й обняла не Гаррі, а Дадлі.

- Т-ти такий солоденький, Дадічку... - ридала вона на його широких грудях, - т-такий гарний х-хлопчик... т-так чемно подякував...

- Та він і не думав дякувати! - розгнівалася Гестія. - Він тільки сказав, що не вважає Гаррі за пусте місце!

- Так, але з його вуст це прозвучало майже як «я тебе люблю», - сказав Гаррі, терзаючись між роздратуванням і бажанням посміятися з тітки Петунії, що стискала і м’яла Дадлі, наче той щойно виніс Гаррі з палаючого будинку.

- То ми їдемо чи ні? - заревів дядько Вернон, знову з’являючись у дверях. - Я чув, що в нас напружений графік!

- Так, так, їдемо, - відказав йому Дідалус Діґл, який ошелешено спостерігав за цим обміном «люб’язностями» і тепер намагався себе опанувати. - Нам справді час вирушати, Гаррі...

Він підбіг до Гаррі й обома руками стис його долоню.

- ...на все добре тобі. Сподіваюся зустрітися з тобою знову. Увесь чаклунський світ покладає на тебе свої надії.

- О, - зніяковів Гаррі, - добре. Дякую.

- Прощавай, Гаррі, - Гестія теж потисла йому руку. - Усі наші думки будуть з тобою.

- Сподіваюся, все буде гаразд, - сказав Гаррі, зиркнувши на тітку Петунію й Дадлі.

- О, я певний, що ми ще станемо найкращими друзяками, -