Читати книгу - "Причепа"

йому прокидались батьківські почування, заворушилась потреба любові до дітей, невгамонна потреба щастя великого, хоч і неспокійного та болячого, - мати й годувати дітей, тішитись і піклуватись ними, а потім видавати їх заміж або женити. І заздрісне йому стало чужому щастю, навіть чужому клопотові.

Всі сиділи і більше думкою думали, ніж говорили. Буває час, де потрібніше красномовне мовчання, ніж говірке слово. О. Хведор, по своїй удачі, був незугарний наладити мову на тон дуже поважний, не жартовливий і теж мовчав.

Коли це з другої кімнати одчинились двері. У світлицю вступила стара бабуся, одягнена чепурненько в білу сорочку, в чорну спідницю з червоними квіточками і зав'язана чорною хусткою. Поцілувавши о. Мойсея в руку, вона хотіла приложитись і до руки Хоцінського. Він не дав руки, бо при людях пани й панки не дають руки цілувати. Бабуся принесла в руках килим і почала розгортувати в кутку перед образами. Всі встали. В молодих запалились щоки. Мати не вдержала сліз, як молоді стали на килим і почали бити поклони, їй здалось, що дочка вже ступила на хистку кладку, звідкіль от-от посунеться в шум. Всі сестри, дивлячись на матір, і собі поскривлялись.

О. Мойсей прочитав тихо молитву, його голос тихий, з недужих грудей, тремтів од жалю. З-за дверей виглядала бабуся й дівчата. Побили молоді поклони, поцілувались із старими; Ганя поцілувалась зо всіма сестрами і з бабусею. Пан Хоцінський надувся, вирівняв спину, щоб наддати собі ще більше поваги; його живіт страшенно випнувсь, як здоровецький гарбуз, що часом на продиво вродить у городі між меншими.

Та ж сама бабуся ввійшла в світлицю і винесла на підносі пляшку вина й чарки. Всі побачили, що церемонія скінчилась, і почавсь звичайний час. Всі тихо загомоніли; сестри почали пошепки розмовляти; молодий почав тихо балакати з молодою.

Побрали чарки в руки.

- Тепер, Ганю, так, - промовив о. Хведор, взявши чарку, - або пан, або пропав! Будьте ж ви щасливі вдвох у парі, як і я щасливо ізжив свій вік. А ви, Іване Станіславовичу, жалуйте мою дочку, коли берете клопіт на себе, а то ще як схочу, то й одніму її.

- Годі вже тобі жартувати! І тут не обійдеться без жартів, - промовила матушка. - Пошли, боже, вам з неба чого тільки треба! Дай, боже, вік довгий і щасливий! - приказала Марія Василівна до чарки, втираючи сльози.

- Де ж ви, паничу, будете священиком? - промовила сміливо бабуся до молодого. Вона вигляділа всіх дітей о. Хведора, і молоду - Ганю, і була своєю людиною у господі, а дітям навіть здавалась близькою родичкою. - Чи далеко завезете нашу панну? - спитала бабуся.

Всі засміялись.

- Я не буду священиком, - одказав Серединський, почервонівши на лиці.

Бабуся очі витріщила:

- То наша Ганя не буде матушкою? - спитала вона в Марії Василівни.

- Не буде, Мотре.

- А чим же вона буде?

- Вона буде пані.

- Ох мені лихо! Нехай бог боронить! - прохопилась стара, й сама не зоглядівшись. - Ви, паничу, лучче таки вистарайтесь на священика.

О. Хведор кивнув бабі, щоб вона йшла собі до пекарні, не соромила панів.

А тимчасом у дбайливої господині-паніматки вже й обід постиг. Вона попрохала всіх у столову кімнату до обіда. а бабуся розказувала в пекарні, що їх Ганя не буде попадею. Пішла про те поголоска по селі; загомоніли молодиці. І не раз, зострічаючись з Ганею, благали її добрі люди не йти за пана, а дожидати священика.

Тижнів зо три зоставалося ще до весілля. Тижнів зо три безперестану чути було весільні пісні щодня і щовечора до пізньої ночі в кімнатах в о. Хведора. Як ті пташки навесні, виспівували наймички в пекарні. А в покоях шість сестер Ганиних, готуючи сестрі виправу, перегукувались з наймичками, наче соловейки в гаю. А до їх голосів прилучала б молода свій голос, як та горлиця:

Заручена ти, Ганнуся, Зарученая, Та подала свою руку На заруку.

Ручко ж моя білесенька У батенька! А чи будеш така біла У свекорка?

- Коли б уже, Ганю, ти швидше йшла собі заміж! - сказав батько, сміючись. - Так накричали, наверещали мені вуха своїми піснями, аж в голові гуде. Піду в клуню, ляжу, думаю одпочину, а там під повіткою наймички коноплі тіпають та вищать так, що й спати не можна. А тут в хаті дочки голосять і горло їм не заболить!

А тим часом, як в одній кімнаті весела молодість пісень співала, в другій хаті клопотлива старість раду радила.

- А яка твоя думка, паніматко? - спитав о. Хведор у жінки. - Я не думаю справляти такого бучного весілля, як наші батюшки скрізь справляють.

- А що ж ти думаєш? - спитала матушка, здивувавшись.

- Я те думаю, що не запрохуватиму гостей на весілля білетами. Попрошу о. Мойсея, та твого брата, та свата Хоцінського та й годі. Накажу молодому, щоб музик не наймав, коли то ще є за що найняти. Ти знаєш, які наші достатки, які наші засоби. Лучче дамо дочці ті гроші, ніж маємо витратить на весілля. А то наїде гостей трохи не з усього світу, і втрачайся на сотню або й на дві карбованців! Воно таки якби дочка йшла за богослова, то не жаль було б і заходу! А цей латаний зятьок нехай пробачає.

- А хіба ж весілля справляється для зятя? Чом же не для дочки та й не для нас?

- А хто ж їй винен, коли вона не йде за богослова!

- Хто ж більше, як не отець-мати! Якби ми були багаті, не сиділи б паннами й досі наші дочки. Першу дитину видаємо, та й то не по-людській. Яке вже те весілля буде без музик? Скинеться трохи на панахиду… І дочка жалкуватиме. Скаже: випихнули батьки з хати, навіть весілля не справили.

- А хіба ж їй легше буде, як випхнемо з музиками та танцями?

- Що ж скажуть люди, гості?

- Які гості? - крикнув о. Хведор.

- А ті, що наїдуть!

- Я ж їх не проситиму!

- Наїдуть вони й самі, не прохані.

- То що ж? Воріт я не запру. А хто приїде, то й так поїде!

- Добре, їй-богу, добре! Та нас же осудять, обговорять кругом! А в нас діти, та ще й дочки! Не останню дочку видаємо заміж. Отам шість сидить.

- Еге-еге! Осудять! Матері їх ковінька за це! Сім дочок, та це випадає сім весіллів. Клади по сто карбованців, то й сімсот буде. А