Читати книгу - "Подвійне дно"

тільки те, що в тумбочці: Ведмедик, книжка, банти і коробка з фантиками.

— Ти нова?

Хлопець рудий, смаглявий, у коричневих штанцях і піджачку. Чомусь мені він схожий на горобця.

— Чого мовчиш? То ти нова?

— Так.

— А як тебе звати?

— Еліза.

— У нас тут нікого так не звати.

Це я й без тебе вже знаю. Так нікого не звати.

— А мене звати Вадим. Підеш зі мною?

— Куди?

— Просто так, гуляти. Всі зараз у школі, а я втік, ну її, ту школу! Підеш?

— Не сьогодні. Може, завтра.

— Хочеш, дам тобі олівця?

— Давай, якщо не шкода.

— То на. Тут у вас живе Танька Петрова, буде тебе бити — мені скажи. Я їй так дам, що юшкою вмиється.

— А чому вона буде мене бити?

— Вона всіх б’є. Гей, Стась, дивись — нова!

До кімнати зазирає ще один хлопчик — маленький, чорнявий і смаглявий. Його очі лукаво озирають мене.

— Я чув. Ти — Еліза. А в нас на річці є місце, ось підемо пекти хліб. Візьмемо її, Рудий?

— Візьмемо. І Кирпа прийде. А ти скажи, якщо Танька битиме, ми їй голову одірвемо.

Я й сама вмію давати здачі. Я вже знаю, що покладатися мені треба лише на себе. З якої речі маю комусь скаржитись? Скаржників не люблять, та й кого обходять мої скарги? Нікого. Я це теж уже знаю.

— О, новенька!

Дівчатка вбігають до спальні одна за одною. В шкільних формах, з портфеликами в руках, з однаковими короткими стрижками, вони здаються схожими одна на одну, та це тільки на перший погляд. Вони всі різні, і серед них обов’язково є та, якій я не сподобаюсь. А може, навіть кілька. Мені трохи страшно, але я переконана: нічого не можна змінити. Так має бути.

Дівчатка швидко розкладають речі в тумбочки, перевдягаються. Я сиджу на застеленому ліжку — в кутку, за дверима. Хороше місце, дивно, що ніхто тут не спав.

— А це що в тебе?

Висока міцна дівчинка, з-під низького чола на світ зирять невеликі карі очі, лихі і колючі.

— Ведмедик.

— Дай сюди.

— Ні.

— А я сказала — дай!

Мало, що ти сказала! Були вже такі, що казали, і де вони тепер? Я розмахуюсь і б’ю напасницю кулаком у вухо, а потім — ногою в живіт. Дівчинка судомно схлипує і падає на підлогу. Я різко і сильно додаю їй ногою в груди. Так мене вчив битись один хлопець у школі, у тій, першій школі.

— Що тут відбувається?

Жінка, ще молода і гарна, в синій плетеній сукні. Великі сірі очі, гарно викладене волосся — вона чимось навіть подобається мені.

— Ти новенька, а вже б’єшся?

— А що, було б ліпше, аби побили мене?

Жінка схиляється над дівчинкою на підлозі. Та не подає ознак життя, та мені все одно.

— Що вона тобі зробила?! За що ти її так побила?

— Вона хотіла відняти мого Ведмедика.

— Оцю потвору? Дай сюди, зараз же!

— Ні.

— Може, ти й мене битимеш?

— Так.

— Яке нахабство! Негайно дай сюди!

Я мовчки б’ю жінку ногою в коліно. Вона злякано дивиться на мене і кричить тонко і пронизливо. Дівчатка стоять навколо, тихі і закляклі, тільки очі горять цікавістю: а що ж буде далі? Безплатна вистава. З’являється ще одна жінка, вона хапає мене за руку, тягне до виходу, по коридору, сходами вниз. Мені страшно, але я притискаю до себе Ведмедика — і хай там що, не віддам його нікому.

— Посидь отут і подумай.

Злостиво посміхаючись, жінка штовхає мене до кімнати і замикає за мною важкі залізні двері. Я залишаюсь сама — в темряві. Високо під стелею — заґратоване віконечко. Голі стіни, невеликий тапчан, збитий з дощок. У кутку — відро. Я сідаю на тапчан, скручуюсь клубочком, притискаючи до себе Ведмедика. Його очі дивляться сумно і співчутливо. Я цілую його пластмасову мордочку, мені холодно, хочеться їсти. Чомусь пригадався рудий хлопець, схожий на горобця. Ось в кишеньці цукерка, що дала Юхимівна, але з’їм її потім.

— Лізко, ти тут?

У вікні з’являється знайоме засмагле обличчя. Про вовка промовка…

— Так.

— Їсти хочеш?

— Хочу.

— То підійди до вікна, я спущу тобі бутерброд.

— Як?

— Тут скла немає.

Я підходжу до стіни, з вікна звішується мотузка, до якої прив’язано залізний дротяний гачок. На гачку нанизаний чималий бутерброд.

— Зніми з гачка і їж.

— Дякую.

— Це Юхимівна зробила. Кирпа попросив — вона й зробила для тебе. Ти нащо вдарила виховательку?

— Вона хотіла відняти мого Ведмедика.

— Посидиш тепер! Там такий зчинився галас, що ну! Смачно тобі?

— Так.

— То я побіжу, доки ніхто не помітив. Я ще прийду, не бійся.

— Мені холодно.

— Пострибай трохи, побігай. Піду, бо он вже Стась свистить — хтось преться.

Він іде, а я їм бутерброд. Що ж, не пропаду. Але якщо примусять вибачатися, не буду. Нізащо не буду. Всі вихователі завжди казали: «Та й клятенна ж дитина! Мовчить — хоч ріж її». Різати мене ніхто не намагався, а били добряче.

Залізні двері знов гримотять. До кімнати заходить чоловік. Я вже знаю, чому треба боятися чоловіків. Діти з притулку рано знають такі речі. Але цей чоловік зовсім не страшний. В нього темні уважні очі, високе чисте чоло і сиве густе волосся. І вуса — теж сиві.

— Ов-ва! То оце тут сидять злочинці? — він чомусь посміхається, потім бере мене за руку. — Ну що, ходімо на волю, пташко небесна?

Я притискаю Ведмедика до себе. Якщо це якийсь підступ, то мене так просто не обдуриш. Я свого не віддам.

— То підеш зі мною чи тут сидітимеш?

— А куди йти?

— До мене в гості. Хочеш?

— Так.

Він виводить мене з карцера, тепер я розумію, що карцер знаходиться у підвалі. Ось чому там було так холодно. Чоловік веде мене нагору, коридором — до високих дверей. Ми заходимо в кімнату, посеред якої стоїть великий письмовий стіл, попід стінами — шафи з книжками і якимись паперами, а перед столом — крісло.

— Сідай, Елізо Климковська. Осюди, в крісло.

Я вмощуюсь просто з ногами, мені тут чомусь стало затишно і спокійно. Чоловік дивиться на мене так тепло і уважно, що мені хочеться плакати. Але плакати я не буду, нізащо.

— Розкажи мені про Ведмедика.

Цього я не чекала. Чого завгодно, та не цього.

— Я не знаю, що розказувати.

— Звідки він у тебе?

— Подарували.

Я намагаюсь розказати цьому чоловікові, як їздила з одного будинку в інший, і які у Ведмедика