Читати книгу - "Подвійне дно"

сумні і співчутливі очі, що мені з ним добре, я його люблю і не віддам. Чоловік дивиться на мене тим самим чудним поглядом, від якого чомусь хочеться плакати, дивиться і мовчить.

— А чому ти побила дівчинку і виховательку?

— Вони хотіли в мене його відняти.

— Ти в цьому впевнена?

— Так.

Він досить довго мовчить, розмірковуючи про щось.

— А ти любиш читати, Елізо?

— Так.

— Ти, мабуть, не дуже хочеш лишатись у нас?

— Мені все одно.

— Ну, добре. Зараз прийде Юхимівна, поведе тебе обідати, а потім якось воно буде. Завтра підеш у школу, а незабаром Новий Рік, ялинку уквітчаємо, подарунки будуть, так? Іди, обідай, відпочивай, та намагайся нікого не побити — принаймні, хоч сьогодні. Постараєшся?

— Так.

У дверях з’являється Юхимівна, бере мене за руку і веде до їдальні. В коридорі ми розминаємося з заплаканою вихователькою — вона вже вдягнена в синє пальто з великим хутряним коміром.

— Ходи, ось тут їдальня. — Юхимівна гладить мене по голові. — Валю, ще порцію.

— Ось, прошу. — Валя, молода й усміхнена, зацікавлено дивиться на мене, як на якесь екзотичне звірятко. — То оце наша арештантка?

— Не патякай зайвого. Їж, дитино.

— Ой, худа яка!

— Мало того, що дитина захарчована, аж світиться, так вони давай її цькувати. А вона молодець, в зуби їм не дивилась.

— Їж, мала, як не наїсися — ще дамо. Що, звільнив директор Настю?

— Звільнив. Де це видано таке — нападати на дитину, не розібравшись?

Вже потім я дізналась, що мій рятівник — то Павло Семенович Рожко, заслужений вчитель республіки, людина з серцем, відкритим дітям. Вже пізніше я зрозуміла, що Павло Семенович — єдиний батько, який був у мене. У всіх нас, вихованців інтернату в Березані. І зараз я розумію, що Павло Семенович — то ще один подарунок долі мені. І Рудому, і багатьом іншим.

4

— Ну що там Ірка?

— Погано. — Рудий роздратовано поводить плечима. — Спочатку не хотіли її приймати, потім таки прийняли, поклали у карантин, я сьогодні дзвонив. Погані справи, легені майже розпались, кровохаркання. Та ще ослабла вона. Шансів майже немає.

— Чому ми не зупинили її тоді?

— Лізо, Ірка зробила свій вибір, розумієш? Вона була повнолітня, вона чудово знала, що таке добре, а що — погано. То був її вибір, пам’ятаєш?

— Так, але…

— Ми намагались її зупинити, весь час. Хіба ні?

— Я розумію, та…

— Все, Лізо. Тему закрито. За що боролась, на те й напоролась.

— Невже тобі нітрохи не шкода її?!

— Шкода. Так, мені шкода її, дурепу, вона ж була розумна, талановита, в неї все виходило, пам’ятаєш? От у мене було погано з гуманітарними науками, тобі математика не давалась, Стась… Чорт забирай! Кирпа взагалі з двійок на трійки перебивався, а в Ірки все виходило, все давалось однаково добре і легко. І мені шкода, що вона занапастила себе, але то був її власний вибір, тому я не хочу більше говорити на цю тему. Як там Андрій?

— Спить.

— Це добре. Давай щось поїмо. Розбудимо Андрія?

— Я щойно погодувала його.

Я намагаюсь не називати свого підопічного на ім’я. Ну яке ім’я може бути в істоти без обличчя? І мене дратує його присутність, я звикла до самотності. Навіть Рудого я не можу зносити поряд надто довго, він знає про це і не ображається. В кожного свій заскок.

Ми мовчки їмо борщ, думаючи кожен про своє. Ні, не так. Ми думаємо про Ірку. Але тепер, коли Рудий затявся, я не буду більше говорити про неї. Я знаю, коли треба зупинитися.

Надворі розлягається страшний лемент. У нашому будинку є кілька квартир, в яких живуть старі трухляві відьми. Коли я оселилася тут, я намагалася бути з ними люб’язною — наївно і необережно з мого боку. Старі пліткарки одразу сіли мені на голову. Матвіївна почала мало не щодня навідуватись до мене в кімнату з розповідями про свою молодість, негідниць-невісток і застарілий геморой. А у дворі розказувала, що я нетіпаха і жебрачка, повія і приблуда. Семенівна постійно позичала в мене то те, то інше — без віддачі, а Іванівна переказувала мені місцеві плітки і нишпорила в моїх речах. Вінцем творіння була Антонівна — хоч про померлих і не можна говорити погано, та бабцю скосила добряча шиза. Вона почала розповідати, що я збираюсь її зарізати.

Скінчилось все тим, що до мене навідався місцевий дільничний. З розмов старих ідіоток у нього склалось стійке враження, що в кімнаті оселилась жінка легкої поведінки, потенційна вбивця і взагалі темна особа. Мабуть, мені знову поталанило: дільничний Симоненко виявився нормальним молодим чоловіком, який швидко збагнув, що до чого. Поговоривши і все з’ясувавши, ми з ним, зрештою, мирно пили чай, а я все не могла дібрати, як так могло статися, що про мене пішов такий поголос. Особливо дратувало мене звинувачення у спробі вбивства. Якби в ту хвилину Антонівна потрапила мені на очі, то вбивство я б таки вчинила.

— Ну, ти зрозумій, у них же у всіх склероз, живуть вони самі, єдині розваги — перемивати кісточки всім, а тут ти — така здобич!

— Але чому вона вирішила, що я хочу її зарізати?!

— Каже, в тебе є великий ніж.

— Є, капусту шаткувати на борщ, то й що? А в тебе хіба нема?

— Є. Не в цьому справа. Баба просто потроху дуріє, от і все. Слухай, зуб у мене болить, просто сил нема. А за талоном бігати немає часу…

— Зрозуміла. Приходь сьогодні в кінці дня, я в другу зміну. Купи ампулу лідокаїну, полікую.

— От добре! Не було б щастя, так нещастя допомогло.

Од того часу ми з Симоненком дружимо. Він непоганий хлопець, принаймні, нічим не нагадує більшість наших правоохоронців — нахабних, цинічних і жорстоких. В усякому разі, я впевнена: Володька Симоненко нізащо не стане бити людину до смерті чи трусити кишені затриманому.

Тож сусідок я тепер на поріг не пускаю, вони сичать мені вслід, як змії, та не зачіпають. Впевнені, що Рудий — бандит і мафіозі, а Симоненка я підкупила. Та мені тепер на це начхати з пожежної вежі. Чого це вони там розкричались? О, а словниковий запас у стареньких, як у заправських арештанток. На віку, як на довгій ниві, чого не побачиш.

— Чого вони лементують? — Рудий збирає тарілки і складає в раковину. — Слухай, Лізо, тобі треба тікати з цього смітника. Тепер, коли друга кімната теж твоя, можна купити пристойну однокімнатну квартиру. А