Читати книгу - "Яр"

Діброву в найвужчому місці. А коли, дослухаючись шаленого гупання у скронях, вийшов до крайніх дубів і побачив перші руді осипи яру, згадав свій сон.

Мені снився Павлик Морозов.

Не живий Павлик, бо я ніколи не бачив його живого, а мальований чиєюсь не дуже впевненою рукою літографський портрет. Його очі лихоманково вдивлялись у тебе з-під козирка вдягненого трохи набакир кашкета й немовби питали: «А ти виказав би свого рідного батька, якби він щось утаїв од Сталіна?..». Подвиг Павлика Морозова так запав у мою душу новоспеченого комсомольця-дев'ятикласника, що я повісив у великій кімнаті над ослоном його портрет і заявив своєму старшому братові Петрові:

— Якби я знав, що ти або тато щось утаюєте од... ну, хоча б од голови сільради, я б заявив на вас.

Брат назвав мене дурнем заплішеним, зірвав Павлика Морозова й хотів був укинути його в шаплик із помиями, але аркушик шаснув мимо і сховався за ніжкою ослона. Брат Петро тільки зневажливо хмикнув, мого Павлика більше не чіпав, але я не хотів ризикувати дорогоцінною реліквією й відтак носив портрета завжди при собі. Ішла колективізація, люди боялися її як вогню, але не менш боялися й начальства, яке не добирало засобів, аби звітувати перед вищими інстанціями про якнайшвидше завершення колективізації. Після зібрання врожаю нашим дядькам довели «план до двору». Якщо господар здав натурою належний йому податок, з нього починали вимагати ще й ще.

Якось наш комсорг доручив мені взяти в сільраді список людей, що вже вступили до колгоспу. Я пішов до голови сільради Йовхима Дерези. У нього сиділо душ п'ятеро активістів. Махнувши мені рукою, щоб зачекав, бо ніколи, дядько Йовхим крикнув голові комнезаму Іванові Яголі:

— Якшо здав налог, то, значить, має з чого здавать. Накинь йому план до двору!

— Скіки?

— Ну, пудов п'ятдесят!

— Де ж він його возьме, Йовхиме?

— Хай хоч виригає. З мене требує райком.

Не пам'ятаю, про кого йшлось, Іван Ягола нагадав дядькові Йовхиму, що той чоловік уже здав два податки, тоді дядько Йовхим крикнув ще дужче:

— Як не здасть утретє, то, значить, ми з тобою здамо свої партбілєти, поняв?

Досі в нас нікого не зачіпали, а з того дня дядьків, які не виконали «плану до двору», розкуркулювали, саджали разом із сім'ями на сільрадівського воза й відправляли під конвоєм до обласного центру, а звідти — до Сибіру чи на Соловки. Був кінець тридцять другого року. Дехто вже голодував, але з області надійшла команда: кожен, хто ще не вступив до колгоспу, має здати до гамазею все зерно та інше насіння, призначене для весняної сівби. По хатах пішли комісії з комнезаму, сільради та охочих активістів. До однієї такої комісії включили й мене. Ми мали вилучити насіннєвий фонд у людей з крайньої від яру вулиці. Зайшли до першої хати, тут жила жінка з двома дітьми. Казали, нібито ця Килина продала чоловіка Йосипа за корову. Тепер вона була й не вдовою, і не заміжньою, ледве в'язала нитку з ниткою, але до колгоспу вступати не хотіла. Ми враз виявили всі її нехитрі схованки, тоді тітка Килина заголосила:

— Ой людоньки, ой не забирайте всього, бо що ж ми їстимемо!..

Уповноважений райкому сказав:

— Хватит с вас и того, чего мы не понаходили! Наверно весь огород — сплошной тайник?

— Ой ні, це вже все... Лишіть хоч трохи, а я вже вступлю до колхозу!

Райкомівський товариш сказав:

— Когда вступишь, тогда и поговорим.

Тітка Килина почала ще дужче голосити, тоді побігла до хати, винесла звідти старої півпанчохи кабакового насіння й кинула під ноги уповноваженому:

— Осісьо ше це забули, беріть і це, більше в хаті нічого немає!..

Уповноважений підняв довгастий клуночок, пошарудів пересохлим насінням і теж кинув на воза, де вже лежало все забране в Килининій хаті.

Того самого вечора я випадково побачив за клунею свого батька та брата Петра. Вони щойно закопали щось у вже мерзлу землю, притоптували груддя, притрушували гноєм, а коли Петро пішов нагребти на вгороді снігу, щоб заховати останні сліди, я вийшов із-за рогу клуні й сказав батькові:

— Робите й думаєте тільки про себе, а що буде зо мною, на те вам наплювать!..

— А шо буде з тобою? — спитав батько.

— Запишуть строгача по комсомольській лінії, он шо!

Я вже не тямив себе й сичав так голосно, що, певно, було чути через три городи в четвертий. Брат Петро підскочив і почав загуляти мені рота. Я задихався, та не зразу перестав кричати, а тоді сів під старою клунею й тільки схлипував од люті та образи. А коли спершу Петро, тоді й батько мовчки пішли до хати, увесь мій запал раптом пропав. Якийсь дивний злам стався в моєму серці. Я довго чинів отак, соваючи спиною по давно не мазаній плетеній стіні клуні, потім підійшла мати, підправила ногою погано притоптану таємну яму, поклала долоню мені на голову, і я без жодного слова поплентав до хати. Уже в сінях мати прожебоніла:

— Шоб якось можна було перезимувать Колька й Ванька, а ви, старшенькі, уже вбились у пір'ячко, мо', якось перезимуєте...

У хаті всі відвертались од мене, та й мені було ніяково дивитися на них. Лише малолітні Колько та Ванько непорозуміло позирали на нас із печі. Скільки б я тепер дав, щоб не було ні тієї сутички, ні моєї істерики, ні взагалі того грудневого вечора, бо наступного ранку мій батько відвіз «сіменний хвонд», як і веліло сільське та районне начальство, до гамазею, у нас удома лишилося тільки зо два десятки кабаків та діжка квашеної капусти. Петро та моя старша сестра Марія