Читати книгу - "Тільки разом"

сумно дивилися на чоловіка, який борсався посеред кімнати й захлинався криком, позіхали й зітхали.

— Білка, товариші! — констатував худий дідок у тріснутих окулярах.

— Тут немає людей, і тобі ніхто не допоможе! — відступаючи від вітчима, сказала Кет.

Як тільки Кет повернулася, на неї вже чекав Андрій. Його блакитні очі потемнішали, на красиве обличчя впала тінь смутку. Дівчина відразу зрозуміла, що друг знає про її витівки.

— Що ти скажеш на своє виправдання? — крижаним тоном мовив Андрій.

— Що він — свиня!

— Цього недостатньо, щоб його мучити!

— Тоді він гірший від свині! І цього досить, щоб його вбити!

— Кет, будь ласка, йди далі! — зітхнув Андрій. — Облиш цей бруд, цей біль у минулому!

— Тобі легко казати! — спалахнула Кет. — Як таке можна забути?!

— Я не раджу забути, я раджу облишити!

— А хіба ти облишив своє минуле?!

— Ні, бо в ньому — моє майбутнє! А у тебе, якщо ти озиратимешся назад, майбутнього немає!

— То й не треба! Навіщо мені жити?!

— Щоб радіти, виконувати свої бажання, робити добро іншим!

— Не переконав!

— Щоб мати справжню люблячу родину!

— А варто ризикувати?!

Андрій узяв дівчину за руку й повів до виходу з пустелі.

— Куди ти мене тягнеш?! — обурилася Кет.

— Хочу з деким познайомити! — посміхнувся хлопець.

Андрій і Кет опинились у тіні розлогого каштану. На дитячому майданчику чоловік і жінка гралися з веселим чорнявеньким хлопчиком років п’яти.

— Ото мої батьки! — посміхаючись, вказав на пару Андрій. — Мати посивіла. Дуже шкода! У неї було таке красиве каштанове волосся!

Кет дивилася на щасливу родину й у її душі просиналася отруйна змія заздрості. Ніколи батьки не гралися з нею, ніколи не цілували, не гладили голівку, ніколи батько не підіймав на руках високо-високо до неба. У неї не було дитинства. У неї не було справжнього життя. І вже не буде.

— Ти ненавидиш їх? — тихо запитала Кет. — Своїх батьків?

— Ненавиджу?! — здивувався Андрій. — Що ти! Я їх обожнюю!

— Вони були хорошими?

— Вони й зараз хороші!

— Але не для тебе, — зауважила Кет. — Ти заздриш тій дитині? Тільки чесно! Заздриш, що вона живе, що вона живе з ними?

— Інколи, — пошепки відповів хлопець. — Коли догорає день, коли сутінки огортають дерева синім серпанком і останні спалахи сонця згасають у вікнах багатоповерхівок, я йому заздрю. У цей час хочеться повернутися додому. У цей час усі щасливі люди повертаються до тих, кого люблять. А мені нема куди повернутися.

— Чому ти не йдеш до себе додому?

— Знаєш, коли я повертаюся додому, я не відчуваю себе господарем цієї квартири. Не впевнений, що в нашому стані ми маємо право на щось або на когось претендувати. Мої батьки дуже тяжко переживали мою смерть. Вони любили й люблять мене, але я цілком усвідомлюю, що ми один одному більше не належимо. Щоб людині жити й жити щасливо, їй треба когось любити. Я маю для чого жити, бо я знаю, що вони є. Їм було тяжче: вони не знали, що я поряд із ними. Мені було боляче спостерігати за їхніми стражданнями. Я вирішив, що коли вже я не зміг врятувати себе, то мені принаймні потрібно врятувати батьків. Я напоумив їх взяти з дитбудинку цього малого Мишка. Звичайно, його присутність не звільняє батьків від болю повністю, але я бачу по їхніх обличчях, що вони здатні радіти. І я хочу, щоб вони раділи життю, бо життя прекрасне і вони прекрасні!

Кет уважно дивилася на Андрія. Здавалося, біль і страх не затримувалися в ньому. Він плив крізь чорні води й залишався кришталево чистим. Кет не вірилося, що мертва людина може так любити й поважати життя.

— Скажи, Андрію, — нарешті мовила дівчина, — як ти пережив свою смерть? Як мені її пережити?

Андрій посміхнувся.

— Справа в тому, що я цілком не помирав, — відповів хлопець. — Кожна людина носить у собі зародок смерті — хворобу духовну або фізичну, яка рік за роком набирає сили, висотує з людини радість і нарешті вбиває. Тисячі людей помирають ще за життя: фізична їх оболонка нормально функціонує, але серце вже спаплюжене, мертве, вже шашіль заздрості, злості, відчаю сточив душу так, що жодний промінчик світла не утримується в ній. Людина помирає не тоді, коли зупиняється серце, а тоді, коли серце нічого не відчуває.

— Я не знаю, що мені робити! — зітхнула Кет. — Як мені змусити себе жити, допомагати людям, якщо я їх ненавиджу й боюся, якщо їхнє щастя пече мене й мучить, як окроп?! Чому я маю допомагати тим, хто не допоміг мені?! Чому я померла нещасною, а маю дбати про те, щоб вони жили і жили щасливо?!

— Кет, ти повинна усвідомити, що колишнє твоє життя скінчилося! Ті люди, які шкодили тобі, ті проблеми, які тобі дошкуляли, вже не мають і ніколи не матимуть над тобою влади! Можливо, твоє наступне життя буде нелегким, і немає сумнівів, що ти знову помреш, але зараз ти сама обираєш своє майбутнє. Основне питання — бути чи не бути — ти вирішує тут і зараз.