Читати книгу - "Роза Вітрів"

що прапор рідної країни доводиться купувати на Майдані у Києві. Ми розмовляємо кожен своєю мовою і прекрасно розуміємося. Я обожнюю коли отак: інтернаціонал і повна згода. Щось у цьому є архаїчне і магічне водночас.

Макс не хоче розповідати про Білорусь, зате я охоче про неї слухаю. Все ніяк не доходять ноги й очі туди навідатися. Він каже — що це добра нагода повернутись у радянське дитинство. А я все не збагну, чи хочу туди, чи хочу у дитинство?!

Коротше, на цьому поснули. Я у своїх дельфінах, Макс — у спальнику поряд.

8

Наступного дня я писала портрет Макса. Він ніяковів від незвичності ситуації, але був безумовно щасливий. У Києві він мав пробути вихідні. І нам було до біса весело. Я не візьмуся розбиратися, про що ми там говорили, якими вулицями гуляли, скільки народу зустріли і яка сумарна кількість годин нашого сміху.

Ввечері суботи зібралися в майстерні кілька наших спільних товаришів — біля десяти душ музикантів, журналістів, фотографів. Я свідомо не заводила знайомства з художниками, мовби намагалася себе від чогось вборонити. Малися посейшинити ледь не до ранку й всі разом ночувати. За часи нас із Єжи таке тут часто відбувалося.

Всі ми були налаштовані на відірви і викинь. Грали у «контуженого крокодила». Це новий різновид забавки у «крокодила звичайного мегапозитивного». Вся фішка у тому, що належить поділитися на пари і загадувати по кілька слів, найкраще якийсь сталий вислів. Пара має або показувати все одночасно, або поділити між собою ролі.

Молодий йог, що дістався мені у компаньйони, був доволі веселої вдачі. Коли нам випало показувати слівце «дендрофілія» у швидкій раді на вушко між собою узгодили, що я показую дерево, а він усе інше.

Я мужньо стовбурчила руки і розчепірювала пальці, зображуючи крону й гілляччя, доки він зосереджено відтворював статевий акт із моею ногою. Маю сказати, що дерева плачуть від сміху. І злягаються стоячи.

Але далі — гірше: «шлюбний період». Знову секундне обговорення у кутку: «Давай ти станеш навкарачки, а я буду ззаду тебе типу нюхати, як собачка».

Коли я вийшла в центр майстерні, плюхнулася на коліна, в моїх очах стояли густі, як йогурт у пляшечках, сльози. Усіх розірвало:

— Ти диви, що вони знову замислили!

— Ну-ну, ви сьогодні запалюєте!

— Ха-ха, чуваки, ви таки збоченці!

Я вже і сама виходжу з ролі своєї «сучки», витираю лапками щоки, іржу з чуваками, вивертаю голову, намагаючись розгледіти, як же там мене нюхають.

Загаданий вираз ніхто не вгадує. Пробуємо якось інакше, показуємо слова шлюб і період нарізно. Всі чи то дійсно не вкурюють, чи ж просто знущаються.

Коли я вже вп’яте гепаюся навкарачки і виляю дупцею ніби хвостом під суцільні схвальні оплески «на біс, на біс!», а молодий йог пристроюється ззаду, відгортається грубий шерстяний коц перед дверима.

Дідько. Власною персоною запирається Єжи:

— Ха-ані, айм хо-оум,— с тає він прихилившись до одвірка і обводить нас усіх насмішкуватим поглядом. Не проходить, не ворушиться.

Опускаю голову, закушую губу. Гамір затихає скоріше від подиву на мою реакцію.

— Тебе потрібно запросити? — трішки злобно питаю, намагаючися замружити шквал емоцій.

Він і далі анічичирк. Стоїть і так натягнуто зверхньо усміхається. Я підходжу, беру його за ніби чужу негнучку руку й представляю:

— Нарід, знайомтеся, це Єжи, він тут живе.

— Привіт, Єжи,— слухняно озвався нарід.

За кілька митей плин подій увійшов у попереднє русло. Відновили гру у «збоченого крокодила», але черга до мене так і не дійшла, втім, стало незатишно і незручно, скоро хтось пригорнув гітару.

Сіла птаха білокрила на тополю...

Заспівав сильний і тонкий, як натягнута тятива, дівочий голос.

Єжи мало хвилювало наше затишне кайфування, він знайшов собі пляшку, розкоркував і взявся дудлити прямо з горлечка. Мигцем нализався в кізяки, схоже, цього і прагнув. Я була б рада забути про його присутність, та не виходило.

Так само скоренько побіля нього опинилася миловидна дівуля з натяком на гламурність. Єжи щось пендичив на вушко ґьорли, та перенесла до нього під стінку подушку, на якій сиділа, і попільничку для своїх слім-бичків. Пішла в хід друга пляшка.

Вечір набирав обертів, скоро ці вже тулилися близесенько, вона спрагло косилася на його губи. А Єжи фривольно і з вдаваною відсутністю ентузіазму клав руку їй на стегно. Час від часу позіхав у долоню, складену колодязем.

Я і собі наклюкалась. Від радості.

Коли гітара перейшла до мене, я, поганенько перебираючи акорди, загорланила те, чого від мене ніхто не чекав: