Читати книгу - "Щоденник війни зі свиньми"

ненадовго, злякався, що вже пояснював це Джимі тими самими словами на тих самих прикладах.

— Такий закон, — сентиментально виснував він, — ми, батьки, відходимо раніше.

— Коли повернеться твій син? — безцеремонно урвав його Джимі.

— Та вже ось-ось, — відповів Відаль, тамуючи образу.

— То я собі піду, щоб він мене не бачив, — сказав товариш.

Ці слова засмутили Відаля. Він хотів заперечити, проте змовчав, певний, що батьківське почуття його не засліплює: Ісідоріто — ласкавий і добрий хлопчина.

IV

Відаль пройшов через два подвір’я до вбиральні.

Неліда прала білизну в умивальнику й розмовляла з Антонією та небожем Больйоло. Атонія була присадкуватою шатенкою, з грубою шкірою і короткими руками; голос її, низький та хриплий, звучав, ніби щойно зі сну. Серед мешканців будинку вона була напрочуд популярна. Небіж Больйоло — високий, худорлявий, безбородий та круглоокий, у сорочці, крізь яку просвічувала майка, — ухопив її за стан і вигукнув:

— Спритна кобилка!

«Ото молодь, — подумав Відаль. — Ці двоє, напевно, крутять собі там щось».

— Ідіть собі, йдіть, — засміялась Антонія.

— Ви мене проганяєте? — перепитав Відаль.

— Ні, що ви, — запевнила Неліда.

— Нема чого дону Ісідро слухати наші розмови, — затялася Атонія.

Відаль завважив, що очі в Неліди зеленаві.

— Чому це? — заперечив небіж Больйоло. — Духом сеньйор Відаль молодий.

— І щирий, — докинула Неліда.

— Надіюся, так і є, — озвався Відаль, міркуючи, що йому випало жити в час змін. За його молодості жінки не розмовляли так невимушено, як тепер.

— Сеньйор Відаль не тільки духом молодий, — наголосила Неліда. — Він у самому розквіті сил.

— Шкода, що мене кличуть сеньйором, — озвався Відаль.

— А якого ви року народження? — запитала Антонія.

У пам’яті Відаля зринуло двоє дівчат, котрі опитували мешканців будинку для якогось інституту психології чи соціології. «Бракувало тільки, щоб і ця витягла зошита з олівцем, — подумав Відаль. — А все ж як мені добре з молодими».

— Таке нечемно питати, — віджартувався він.

— Правильно, — підтакнув небіж Больйоло. — Не зважайте на Кобилку. До вашого відома: Фабер їй не сказав.

— Хіба можна порівнювати сеньйора із тим стариганем, — несподівано палко заперечила Неліда. — Той уже, мабуть, шістдесятку розміняв.

«Як на мене, то йому вже під сімдесят, — подумав Відаль. — А для них п’ятдесятилітній чоловік — це старигань».

— Якщо ти не знав, — войовничо правила Неліда, — то сеньйор молодший за твого дядька.

Це нагадування не сподобалося небожеві Больйоло: він спохмурнів, і на якусь мить його обличчя викривила люта гримаса. Відаль. подумав, що така дитяча вірність доволі неприємному родичеві, як-от Больйоло, гідна поваги. Потім запитав себе, чи насмілиться він зайти в туалет на очах у цієї молоді. Дурна сором’язливість… Він означив її як хлоп’ячу.

Чоловік — це хлопчак, потай перебраний у дорослого. Чи всі чоловіки такі? От, скажімо, Леандро Рей — він теж хлопчак? Поза сумнівом, Леандро дурить його, як і сам він дурить інших людей.

V

На скромного чоловіка скрізь чигають незручності. Повертаючись до своєї квартири, Відаль зрозумів, що людина, котра заходить у туалет, справляє все ж не таке жалюгідне враження, як людина, котра тікає, бо їй не стало на це відваги. Чи є більший сором, ніж показати, що тобі соромно? Ба гірше, епізод лишився незавершеним. Довго зволікати не вийде: доведеться вернутися до вбиралень. Хоч би дівчата і небіж Больйоло скоріше звідти пішли. Відаль уже був узявся за дверну ручку, як його заскочив сам Больйоло:

— Здрастуйте, доне Ісідро.

З цим типом ніколи не знаєш, як бути. Відаль розгубився і проказав:

— Здрастуйте, доне Баламуте.

Лишалося сподіватися, що здоровило недочув прізвиська, вимовленого в’язко й невпевнено.

— Візьму на себе зухвалість порадити вам, — зненацька напрочуд серйозно озвався Больйоло, прискіпливо й зверхньо глипнувши на Відаля. — По-дружньому, по-сімейному. Сплатіть за квартиру, бо ґальєґо вже казиться. Сплатіть, щоб він вам нічого не втнув. Люди недобрі. Кажуть, що ви по ресторанах жируєте, а за дах над головою не платите, — Больйоло був рушив, проте озирнувся й додав: — Усе вони знають, навіть те, скільки ви витратили на зуби. І не питайте звідки.

Удома Ісідоріто складав речі в шафу.

— Прибираєш? — запитав Відаль.