Читати книгу - "Пульсари"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Діставши ступінь доктора та оточивши себе жінками-співробітницями, Верхуша поволі старів. Він не втручався в справи учениць. Зрідка друкував статті в журналах, частіше ж виступав співавтором, чемно ставлячи своє ім’я в кінці авторського ряду. Спершу дехто з колег вважав це дивацтвом. Та коли більшість учених-організаторів почала писати своє ім’я на останньому місці авторської низки, авторитет Верхуші зріс, підтримуваний довгим списком наукових праць та множенням років.
Природний відбір зробив корисну справу: у жіночому колективі вижили найділовитіші, найздібніші. Вони тихенько, де мотивуючи, а де впрошуючи, передали курячу тематику до сільськогосподарської академії, а на своїй кафедрі розвели хімію, стали поклонятися кібернетиці. Кілька біологинь вийшли заміж за «технарів» — це вже не така й несподіванка: аспіранти-фізики вели лабораторні роботи в студентських групах біологів, де теж лютувала фемінізація, з якою адміністрація боролася безкомпромісно — зараховували в студенти будь-кого, аби з вусами, зате дівчат вибирали прискіпливо — одну з шести абітурієнток. Результат боротьби вийшов протилежним очікуваному: серед здібних та завзятих студенток кволі «штанці» насилу дотягували свої заліковки, переповнені трійками, до п’ятого курсу. Де вже їм було вибиватися у правофлангові науки! Тому видати кількох біологинь за фізиків було нескладно. Зате «економічний ефект» від такого родичання виявився значним: на кафедрі фактичний штат удвічі перевершував узаконений на папері. Хтось «сторонній» завжди ремонтував електронний мікроскоп, хтось копирсався в пам’яті обчислювальної машини. Подейкували навіть, що на кафедрі оптики готують майбутнього завідувача кафедри біології…
Одне слово, тепер були умови, щоб не тільки вивчати, а й рухати вперед учення Павлова. Цифрові самописці й процесори стали буденною деталлю лабораторій, а недавно медики безплатно передали «ветеринарам» апарати типу штучні нирки, серце, легені. Старенькі апарати для хворих людей уже не годилися, а собакам підключати їх ще можна.
У колишньому курнику, розташованому під вікнами бібліотеки, поселилися піддослідні собаки.
Усі ці зміни й нововведення віддалили тематику кафедри від виноробства Грузії, зате наблизили до фундаментальних проблем, якими, власне, й повинна цікавитися університетська наука. Бо ж хіба не чекають люди якнайшвидшої відповіді на питання, чому деякі клітини і в тварин, і в рослин раптом починають рости безупинно; чому органи донорів не приживаються в чужому тілі; як тирсу перетворити на поживний комбікорм для худоби; чому з роками в людей з’являються зморшки під очима і лисина на голові, і чи можна цьому запобігти; чому на континентах стільки різновидів грипу; як знищити синьо-зелені водорості, що гниють у штучних морях; як захистити бджіл від хімізації; з чого робити штучні клапани для серця; чим краще замінити живу кістку або кришталик ока; як рятувати картоплю від хвороб; як посилити стійкість організму проти радіації…
Другою причиною труднощів у виборі тематики стали промови Верхуші. Захистивши докторську, він намагався захопити своєю роботою студентів, сподіваючись, що вони доведуть до практичного використання розробки, від яких розпухла його дисертація. Нехтуючи втомою, він завжди і всюди славив курей. Про великі ідеї, цікаві проблеми говорила людина з ім’ям, званням, стажем та посадою. Як тут було не повірити, що найважливішою проблемою біології, яку кафедра мусить вирішувати усіма наявними і підспудними силами, є куряча? Траплялися у його виступах курйози, гротескні місця. Але Верхуші їх пробачали, бо вже звикли до того, що найсерйозніші лекції професор змащував «скоромним». Чим дужче він старів, чим дужче недочував, тим більше з’являлося в його виступах сміливих проектів. Дехто з лихословів почав навіть говорити про вплив психічного перевантаження. Але, не піддавшись старечому знесиленню, Верхуша у свої вісімдесят п’ять раптом сміливо змінив наукову тему і почав енергійно закликати до вивчення проблеми довголіття.
РЕЛІКТОВІ ПРОМЕНІПерший кравець, без сумніву, був голий. Інакше до штанів би йому не додуматись.
І. Димитров, тракторист з Одеської області
— Я ось що вам, світилко, скажу, — звертається професор голосом надтріснутої органної труби до співробітниці, яка принесла на підпис заяву з проханням дозволити працювати на півставки, — я ось що вам скажу. В нас ніхто не заважатиме, у нас вільний вибір теми. Ніхто, світилко, не може передбачити правильний напрямок пошуку у фундаментальній науці. Ви помічали, як після дощу лісові мурашки розповзаються в усі боки зі свого гуртожитку? А коли знайде котрийсь трудяга зернину й не подужає нести сам, кличе на поміч. Прибігають співробітники… пробачте, одноплеменці і тягнуть зернину до мурашника. А ті, що запізнилися, нишпорять там, де щойно лежала зернина, і, дивись, ще знаходять пригорщу під листям. І закипає робота. Уже забули всі про того аспіранта… пробачте, одноплеменця, котрий знайшов першу зернину. Уже з почестями зустрічають ватагу з багатою здобиччю. От і в нас нині період пошуку. В біології хоч куди кинь оком, скрізь цікаві об’єкти. Але найголовніший напрямок, не подумайте, світилко, що я вас агітую, найцікавіший — це проблема старіння.
Тепер Верхуша міг годинами говорити про те, що людина запрограмована жити довго. Посилався на біблійні джерела, хоч то, безумовно, не наукова література, застерігав він, але диму без вогню не буває.
— І куди поділася моя лупа? — професор мацає розкидані на столі папери, висовує шухлядку. — Завжди її хтось позичає… Ну та вже так і буде. Покажіть, де
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пульсари», після закриття браузера.