Читати книгу - "Риб’яча кров"

Мені було страшно, що ж зробить тато, а Гонза не боявся. Або теж боявся, але його це заводило.

Тато цього ніколи не забував, я знала це напевне. Я дивилася на його насуплене обличчя, коли він одягав свій подертий плащ, у якому роками їздив автобусом на роботу. Мама вдягнула на блузку ще чорний плетений светрик, а зверху пальто з рукавами в три чверті, і вони пішли разом на площу. Тато ще обернувся, ніби хотів мені щось сказати, але потім його погляд упав на підлогу, він швидко повернувся й обоє зникли за дверима. Він знав, що я піду до дядька Венци й що Гонза вже там. Якийсь час я ще сиділа обіч столу й думала про маму. Чому вона про все це не хоче говорити? Чому вона ніколи ні про що не хоче говорити?

Я замкнула двері й зіп’ялася навшпиньки, щоб дістатися до верху вікна, куди ми клали ключ. Я зійшла доріжкою до річки, хата дядька Венци стояла за течією Влтави десь за триста метрів від нашого дому. Вона була ближче до води. У садку стояв іще просторий дерев’яний сарай, де дядько майстрував, а влітку ще й збирав мед, собача буда, огороджена сіткою, а ще яскраво пофарбовані вулики. Одна світлиця в дядька призначалася для нас із Гонзою. У нас там був магнітофон, на який ми разом зібрали гроші. Гонза включав «Pink Floyd» і «Dire Straits», записані касети він акурантно підписував своїм незграбним технічним почерком.

Від ріки віяло вогкою різкою прохолодою, на мені був светр, а зверху ще й коротке пальто, яке раніше носила мама. Я думала про цю тишу в нас на кухні, про лист, який тато поверне назад. Це був уже другий лист. Про перший минулого року мені казав Хозе, його тато був у нацкомітеті заступником голови. Це була постанова про будівельну загороду в нашому районі. Хозе казав, що таке прийшло в усі села довкола Темеліна. З одного з них був родом і Петр, який почав зустрічатися з Оліною. Багато людей із цих сіл мали самостійно поставлені будинки. Будівельна загорода всіх здивувала. Ніхто не знав, що це має означати…

Гонза стояв навкарачки біля червоного мотоцикла й ганчіркою чистив мотор, на ньому був товстий в’язаний светр і хустка навколо шиї, світле довге волосся в нього відросло, воно закривало вуха й шию. Із банки від огірків пахло бензином.

— Ти хочеш кудись їхати, у таку холоднечу?

— Сестро, ти дурепа, — він навіть не підвів голови.

— У тебе руки примерзнуть до керма.

— Я готую його на продаж, — сказав Гонза, із любов’ю роздивляючись відполірований мотор і начищені червоні боки.

— Але ж він не твій, він належить дядькові.

— Не турбуйся, сестро.

У мене не було настрою сваритися з ним через дурниці.

— Ти читав той лист, який приніс тато, Гонзо?

— Ні, — сказав він, не повертаючись до мене.

Я обійшла мотоцикл на стійці й подивилася в схилене братове обличчя.

— Тобі байдуже?

— Що саме?

— Що? Кажуть, затоплять півсела. Через греблю. Через атомну електростанцію.

— То через греблю чи все ж через електростанцію?

— Греблю побудують через електростанцію, щоб мати воду для охолодження реактора…

Він кивав із удавано серйозним виразом обличчя, тож я відразу зрозуміла, що він робить із мене дурепу. Я облишила його й пішла жовто-коричневою минулорічною травою до дверей веранди, увійшла в коридор, тихенько шаснула повз кухню, був післяобід і дядько в цей час спав на канапі під вікном, а бабуся була ще в церкві.

Я пробралася у світлицю й увімкнула магнітофон, кнопку VOLUME я повернула так, аби він грав тихіше, і підійшла до вікна, до столу зі стільцем, де я писала й вчилася. Звідти було видно сад і річку, на другому березі були лука й ліс, село там закінчувалося. Я відгорнула тканину, якою було накрито друкарську машинку, і від жаху моя рука з цією ганчіркою так і зависла в просторі. Я набрала повітря й сама не своя від злості вибігла на веранду, а потім сходами вниз.

— Що це має означати? — закричала я на Гонзу, аж він злякався.

Я гепнула його з усієї сили в спину. Він підвівся, а коли повернувся, я ще й дала йому кулаком у живіт. Він звично випнув м’язи, як робив це в шкільному спортзалі. Він любив попишатися ввечері перед сном біцепсами й натренованим животом. Я била його через светр, у мене вже боліли кістки на пальцях, він схопив мене за руки, праву викрутив за спину.

— Чого ти дурієш? — засичав мені у вухо, я пручалася й била його п’ятою по гомілці, йому довелося відіпхнути мене, аби позбутися.

Я впала долонями на траву, і відразу повернулася, аби знову на нього наскочити. Задихавшись від цього бою, ми дивилися одне на одне.