Читати книгу - "Анна Київська – королева Франції"

коли міжнародний престиж Русі був надзвичайно високий, тож багато правителів Європи вважали за честь поріднитися з великокнязівським домом Києва. Молоді роки Аннички були світлими і радісними, коли вона широко відкритими оченятами вбирала в себе світ. Київ процвітав, її батьки любили одне одного (це діти відчувають і завжди раді цьому) і були зразковим подружжям, яке кохалося в дітях, тож їхні чада зростали в сяйві батьківської любові – наче квіти під лагідним сонечком.

Русь тоді переживала піднесення.

Київ розширювався, там і там з’являлися чудові будівлі, столиця Русі була просторою, світлою, чистою і мальовничо гарною – у малиновому дзвоні церков і соборів.

Київ був знаний у світі – могутній, багатий, славний і сильний. До двору володаря прибували посольства з усіх куточків Європи – від Візантії до Скандинавії.

Її життя (принаймні більша частина його) і сьогодні залишається загадкою і тайною. Попри всі зусилля дослідників – українських, російських і в першу чергу французьких. А подарував життя Анні Ярославні і білий світ заодно – Київ, що став її початком і її вічністю, княжий Київ на берегах Дніпра, званого в Україні Славутичем, звідки вона ще дівчиною вирушала не просто в Європу – в історію.

Її батьки були зразковим подружжям, і вона буде зразковою дружиною французькому королю. На кінець 30-х років XI ст. володіння великого київського князя, а, отже, й Русі-України, простяглися від Фінської затоки, Ладоги й Онеги до Чорного та Азовського морів, від Карпат і Нижнього Дунаю до Середньої Волги й верхів’їв Північної Двіни, перевершуючи розмірами решту християнських держав. За кількістю населення Русь-Україна у Європі тоді поступалася лише Східній (Візантійській) і Західній (Священній Римській) імперіям. Печеніги, вщент розбиті Ярославом у 1017 році під Києвом і через два роки на Альті, більше не чіпали Русі. Племена Східної Прибалтики (в межах сучасних Литви, Латвії та Естонії) визнавали себе данниками Русі. З Польщею було укладено почесний для Києва мир, а зі скандинавськими країнами, Чехією та Угорщиною Ярослав підтримував традиційно дружні стосунки – Анна Ярославна виїхала до Франції, як дочка могутнього і мудрого володаря. Ярослав і справді був мудрим і все знав, що тоді творилося в Європі, і чого був вартий той чи той король тамтешній. І про Францію Ярослав, звичайно ж, знав. Але велич Франції, здавалося, залишалася в минулому. Тепер це було невеличке королівство, та й те сусіди рвали на шмаття. А бідний король безуспішно намагався не лише втримати своє убоге королівство, а й розширити його, та не мав для цього достатньої сили. Його васали були сильніші, тож постійно гризлися між собою та проти короля свого виступали. На сусідні держави Франція нездатна була хоч якось вплинути – тут аби самій утриматись.

Ярослав Мудрий тоді накинув оком на Германію – варта уваги. Далеко Франції до Германії. От за кого можна було б віддати його доню. Але… Виявилося, що германський імператор Генріх, хоч і був ще удівцем, але, казали, назнав собі якусь там принцесу і вже буцімто посватався до неї – діло, як кажуть, було зроблене. Жаль, спізнився Ярослав. А тут надійшов лист від французького короля з проханням віддати за нього молодшу. Ярослав подумав-подумав і рукою махнув: ет, породичаємося з французами! Ходили чутки, що Генріх І двічі сватався до Анни Ярославни, але за першого разу йому відмовили (як-то на Русі та Україні кажуть – отримав гарбуза), а за другим отримав згоду великого київського князя. Проґавивши германця, більш знаного і сильнішого, Ярослав Мудрий погодився на француза. Сьогодні він слабкий, але, дивись, завтра на ноги стане.

І дав згоду на весілля своєї улюблениці з французьким королем.

З давніх-давен сватання на Русі-Україні було справою значною і складалося з попередніх оглядин та заручин, коли старости вели неквапливу розмову з батьками нареченої, потім (якщо доходили згоди) – обмінювалися хлібом, далі – перев’язували нареченого хусткою, а старостів пов’язували рушниками. А вже за тим готували весільний коровай, вінки та інші весільні атрибути: свічки, весільне деревце-гільце, розплітали молодій косу.

А потім було вінчання, обмін дарунками між двома родинами. І все це супроводжувалося гучним бенкетом, піснями, танцями тощо. І вже весільний поїзд з молодою вирушав до будинку молодого, і там тривало весілля – ще гучніше, з жартами та піснями. Молодих посипали житом та пшеницею, горіхами, насінням, цукерками – на знак достатку, родючості ниви, «плодючості» молодої. Обох освячували хлібом, обливали водою і що тільки з ними не витворяли! А потім з’єднували молодим руки, зв’язували їх рушником, аби вони отак разом, пліч-о-пліч ішли життям.

Вінок з білого воску чи квітів, який був широко розповсюджений у стародавніх слов’ян, символізував молодість і незайманість. Фата – головний убір, легке покривало з серпанку чи мережива, що вільно опускалося до пояса, довга ошатна сукня символізувала сором’язливість та чистоту…

Чи я в батька не кохана була?..

…Ірина, як називав Ярослав свою дружину, шведську княгиню Інгігерду, вислухала князя про приїзд сватів (думка дочки нікого не цікавила, як вирішать батьки – так і буде). Розбудила дочку – був ранній ранок, а юна Анничка любила до сходу сонечка поніжитись в постелі. Дочка спершу нічого не збагнула, лиш невдоволено перепитала:

– Ти чому мене розбудила так рано? Чи на Київ знову напали печеніги?

– Які печеніги? Не згадуй всує цих грабіжників – цур їм, пек! Твій батько, а наш князь, так їх відколошкав, що вони й носа виткнути зі своїх степів бояться. А розбудила тебе тому, що в твоєму житті, донечко моя, назріває важлива подія…

Анничка, не