Читати книгу - "Вчителька, дочка Колумба"

це страшне, страшне. Чи не можна, чи не варто... забути це?

Губи Балча кривить гіркий усміх:

— Забути? Звичайно. Найкраще цьому зараджує саме життя, сам час. Забути! Вам не треба умовляти забути всіх тих, що посходилися сюди пізніше. Та й ми, фронтовики, теж вчимося забувати.

— Слушно.

— Дякую за похвалу. Намагаємось, як можемо. Ось і свідчення: завтра, в неділю, влаштуємо розвагу. Що ви на це?

— Розумна розвага,— якось мимоволі й несвідомо Агнешка впадає в повчальний тон,— не тільки дозволяється, а й необхідна. Ми також у своєму «Колумбові» влаштовували вечірки, танці... Я розумію так, що без алкоголю... Без алкоголю, пане Балч!

— Буде як годиться! Обіцяю.

— Перше очко на вашу користь.

Балч мружить очі й легенько вклоняється Агнешці:

— Перша розсудлива жінка в Хробричках!

— Чому перша?

— З ними тут клопіт. У їхній, так би мовити, психіці все ще квасяться старосвітські погляди. Не люблять, до прикладу, цих руїн. Гаразд. Зате ми любимо. О, гляньте, будь ласка, в сад. Бачите отого чорнявого з лопатою, який нібито копає буряки, та ще й страх як старанно, а сам усе зиркає сюди, шпигує? Садівник Януарій Зависляк. Мій, так би мовити, міністр культури й одночасно міністр... гм... господарських справ. Однополчанин. Має тут, на підзамчі, першорядну забігайлівку, щось на кшталт скромної сільської світлиці культури. Ми її називаємо Клуб. Так солідніше.

— О, чудово! Хотілося б побачити.

— Крім наших роззяв, ви нікого там не побачите.

Стежка, обабіч якої густо росли кущі поруділої бузини й терну, повертає від замку до села. З’являються і зникають людські постаті, проте ніхто не підходить до них, не вітається. «Це мені тільки видається так,— заспокоює себе Агнешка.— Просто я перевтомилася. Надмір вражень». І все ж не може позбутися прикрого відчуття, що придорожні кущі насичені чиєюсь невидимою присутністю, наелектризовані чиїмось диханням, підозріливою увагою, що хтось там причаївсь і стежить за ними. А ось — і підтвердження цього! Якийсь хлопчак на мить вихопився з кущів і сахнувся назад — уже щось комусь розповідає напівголосно, з важким віддихом; чути короткий, притлумлений смішок, перешіптування.

Балч повертає голову в той бік і кричить:

— Чую, чую вас, квіточки! Ану, до хат, митися. Сьогодні субота!

Однак Агнешці видається, що його грубість нещира. Він посмутнів, тільки удає веселого, їй навіть трохи жаль його, але вона відразу ж подумки картає себе за це непотрібне співчуття.

— До того вашого Клубу... жінки теж ходять?

— Отож-бо й є! Не хочуть. Вони не вміють так забувати, як ми. Неписьменні.

— Неписьменність треба ліквідовувати!

Бовкнула-таки, пропало. Страшно! Агнешка відчуває, що ота облога потаємних очей сковує і свідомість, і природність. Та й Балча, здається, теж. Він засміявся коротко й удавано. І вмовк, бо на повороті дороги зненацька залопотіло: утікали дівчата. Одна русявенька кіска, зачепившись за галузку дикої сливи, тріпотіла в низькому сонці. А може, дівча сполохав хтось інший? Так! З протилежного боку наближається до них стара баба з сучкуватим костуром, зігнута вагою жебрачої торби. Помітила їх, пристає, спльовує й через неглибокий рівчак завертає до розчинених дверей недалекої кузні, від якої долинають ритмічні — то високі, то глухі — удари молотків.

— Тьху! Відьма!

— Відьма. Це звучить пишно.

— Баба Бобочка, коли бажаєте. Наш міністр здоров’я і соціального забезпечення.

Бобочка зиркає через плече й знову спльовує. Певно, здогадалася, що про неї мова, і тому її злосливе бурмотіння до самої себе все голоснішає; підходить, заганяє досередини гурт людей біля кузні. Троє чоловіків в рибальських плащах не звертають уваги на її войовничу палицю й залишаються на порозі. Один із них викинув якогось фігля неприродно прямою рукою,— з-під довгого рукава нараз сяйнуло металом.

— Він... без руки. Інвалід...

— Їх ви зустрінете тут багато,— і після паузи вибухнув:— Тут не дадуть забути про війну. Закарбуйте собі!

— Та ви ж самі казали,— борониться сторопіла дівчина,— що намагаєтеся...

— Дідько з цим. А може, я й справді відвезу вас, пані Агнешко, назад, до міста? Не для вас це село, дивуюсь отим дурням з інспекторату...

— Пане Балч — уриває його Агнешка. (Щось шкребе в горлі, ловить себе на думці, а те шкрябання на мові її прихованого самоаналізу не що інше, як бажання сказати щось тоном, якого не любить, але погамувати не може).— Для вчителя «важке» місце — не кара й не ганьба. Навпаки, щось почесне...

— Це всім відоме. Вільно!

— Ви маєте рацію. Банальність. Вибачте... Всі щось дуже приглядаються до нас. Чому?

— Бо ще не бачили мене з такою дівчиною.

Проминули кузню. Осторонь, в покинутому колодязному бетонному крузі, сидить троє підлітків; нічого не помічають: так захопилися грою в карти.

— Боже помагай! — гукнув до них Балч.— Іде карта?

Навіть голів не звели, як поглухли. Все ж, нарешті, один із них, найстарший, русявочубий, закліпав очима, забурмотів напівнепритомно:

— Та так собі, товаришу війт. Аби на чвертку...— Та помітив Агнешку і нараз