Читати книгу - "Позаду льодовні"

збивши мене з пантелику: хіба ж не вона щойно буркнула «викаблучується»? — Чудово, Лісо! Просто неймовірно.

Отож Ліса вляглася поруч із Касс. І ми собі далі байдикували, аж раптом Ліса згадала:

— Знаєте що? Я знайшла підробіток на літо — буду позувати Галлорану.

— Підробіток? Ти хочеш сказати, що Галлоран платитиме тобі за позування? Мені він ніколи за таке не платив.

— Скільки? — запитала Касс.

— Чотири фунти за годину, починаючи від завтрашнього ранку, і доки буде потрібно.

— Чотири фунти за годину! — Касс сердито зиркнула на воду. — Мені він ніколи не платив чотири фунти за годину!

— А мені він і пенні не платив!

Нас із Касс накрила хвиля гніву, а Ліса щасливо наспівувала пісню та чекала, поки ми заспокоїмося. Ми теж позували Галлорану. Та тут усі йому позували, навіть тварини, особливо найменш повороткі. І він ніколи нікому з нас не платив. Казав, що не має грошей. Тато називає його хвальком і взагалі сприймає Галлорана так, наче він — якесь гостре вірусне захворювання. Щойно його помітивши, тато кидається в найближчий рівчак; а якщо зауважує, що десь глибоко в лісі промайнув червоний Галлоранів піджак, то попереджає кожного стрічного: «Не ходіть тією стежкою. Краще обійдіть довшим шляхом, бо ще наскочите на Галлорана».

Галлоран — художник. Тато каже, що таких, як він, хоч греблю гати і це взагалі нічого не означає. Але в Галлорана були виставки в «Старому саксонському млині» у Фретлі, а велика місцева галерея мистецтв уже придбала три його картини. На першій купленій картині був зображений я. Галлоран назвав її «Сумне опудало». Позувати для неї було не надто приємно, тому що він не дозволяв мені присісти ні на мить. Галлоран змушував стояти, спершись на якийсь стовп, який він до того ще й не зволив як слід вкопати в землю, тож стовп увесь час жахливо хитався і нервував мене. Я питав, чи не краще спертися на дверну раму, та він не дозволив. Мені треба було стояти непорушно, розчепіривши руки, але опустивши кисті. Галлоран на цьому наполягав. Ага, лишень спробуйте отак постояти. Це важче, ніж може здатися, особливо, якщо стовбичити так цілими днями.

— Воно того варте, — заспокоював мене Галлоран, коли я скаржився. Так і вийшло — але тільки для нього. Йому заплатили багато грошенят за цю картину, та мені він не дав ні копійки.

Потім хтось почув по місцевому радіо, як пані Вілер-Аркварт, яка придбала «Сумне опудало» для тієї мистецької галереї, сказала, що, на її думку, це найкраще зображення розп’яття, яке їй доводилося бачити, відколи її любий покійний чоловік, полковник Вілер-Аркварт, виставляв власну картину «О третій годині».[6] Галлоран здійняв бучу і погрожував викупити «Сумне опудало» в обивателів, які нічогісінько не тямлять у мистецтві, але він уже розтринькав майже всі гроші, тому це було неможливо. Отож я досі вишу високо на стіні в довгій залі, ліворуч від жіночого туалету. Старшокласників регулярно водять туди на екскурсію, подивитися на мене. Можливо, коли я закінчу школу, ця забава вже не здаватиметься їм такою веселою.

А мамі Галлоран подобається. Вона каже, що він набридливий, але милий. У нього гострий погляд, він високий і худорлявий. Галлоран десь на десять років молодший за тата, і той стверджує, буцімто перше, що він почув від Галлорана, — це розгублений плач, який долинав з довгого коридору в старій школі Фретлі. Тато каже, що саме через Галлорана він покинув навчання в п’ятнадцятирічному віці, але ми не надто віримо, хоча Галлоран справді може допекти до живих печінок, вмовляючи позувати йому. У нього є ціла тактика для знаходження безплатних натурників. Він застає вас зненацька і змушує погодитися. Галлоран просто не відпускатиме вас, аж поки ви не піддастеся. Якщо ви спробуєте піти геть, він поплентається слідом за вами і безкінечно нитиме, як ви йому потрібні, доки ви не капітулюєте або ж помітите обриси свого автобуса, який під’їжджає, погойдуючись. На цьому етапі навіть найзапекліші противники ідеї позувати хутенько призначають час для зустрічі, адже Галлоран знаний тим, що заскакує в автобус за своїми жертвами, а потім ще й канючить у них оплатити йому проїзд.

— Але ж не підведіть мене! — кричить Галлоран їм услід. — Я на вас покладаюся!

Однак більшість людей миттєво забуває про домовленість. Як і наш тато, вони сприймають Галлорана лише мов перешкоду, що її треба оминути, мов затоплену ділянку чи свіжий асфальт, ніби він — така собі ходяча небезпека на дорозі. Та завжди знаходяться й ті, хто, як мама, уявляють, наче він чекає, розчарований і ображений, тримаючи пензлик напоготові та дивлячись, як повзуть по колу стрілки на годиннику його тітки Сьюзан. Коли почуття провини бере над ними гору, вони зрідка можуть піти йому позувати. Але частіше намагаються підіслати когось іншого. Вибір часто припадає на дітей, які вже майже одужали і недоречно плентаються під ногами. «Досі позуєш Галлорану?» — це в нас такий місцевий спосіб поцікавитися про чиєсь здоров’я.

Ми з Касс почали для нього позувати, коли не ходили до школи через лишай, а мама більше не могла витримувати нас удома. «Або обоє зразу, або ніхто», — безапеляційно заявила вона Галлорану, коли привела нас до нього.

Галлоран узяв обох і, як згодом виявилося, теж підхопив лишай, через який здобув темну славу в цих краях. Тато каже, якщо цей тип ладен заради картини захворіти на лишай, то його ніщо не зупинить; він здатен викрасти людину, щоб та для нього позувала, або ж викопати свіжий труп і підперти його так, щоби бідака позував, поки остаточно не зігниє. Насправді тато тримає злість на Галлорана ще з того вечора, коли художник загнав його в кут