Читати книгу - "Скалаки"

— Мікулашу! — скрикнув старий Скалак. Їржик уже горнувся до батька.

— Що це тут скоїлося? — вигукнув молодий господар.

— Ой боже! Марія! — зойкнув старий, — Ходімо, мерщій!

Це ім’я пояснило Мікулашеві все. Він одразу збагнув, що сестра його в небезпеці, і, вхопивши з світлача скіпку, вискочив за Їрою в сіни.

У комірчині, куди вони ввійшли, не було нікого. Лавка лежала перекинена, подушки валялися на долівці. Мікулаш вибіг надвір, присвічуючи собі скіпкою; дід і онук подалися за ним. За порогом вони спинилися. Червоне сяйво освітило сліди на снігу.

— Ось! Осьде боса нога! — скрикнув Їржик.— Ось куди вона побігла! — І, прожогом влетівши в комору, встромив ноги в старі чоботи, накинув на плечі курточку та прихопив іще скіпок, як сказав йому батько.

Маріїн слід вів за хату. Дорогою старий Скалак нашвидку розповів синові про все. Вони вийшли за двір і стали над кручею; сюди завів їх слід. Мікулаш підпалив пучок смолистих скіпок. Червоне полум’я коливалося від морозного подиху ночі. Світло падало на стрімку білу стіну й розсіювалося в чагарі. Внизу глухо шуміла річка.

Мікулаш, роздивляючись, нахилився в той бік, де збігала вниз стежечка до покинутої хижки: він гадав, що сестра хотіла сховатися там, у вільшнику. Та на заметеній снігом стежині слідів не було. Мікулаш злякався. Невже сестра з того переполоху змилила зі стежки й упала в урвище? Він присвітив скіпкою. І справді, он праворуч розритий сніг... Мікулаш став навколішки і, спершись на руки, перехилився далеко вперед. По схилу тяглася вниз прорита в снігу борозна, кінця її не було видно.

— Тут! — глухо мовив він, показуючи на борозну.— Ви, тату, постійте біля стежки, а ти, Їро, присвіти!

Старий Скалак хотів лізти з ним униз, та син не дозволив йому. Він обережно спускався по засніженому, заледенілому схилу, хапаючись за кущі, які стриміли з-під снігу. Дід з онуком бачили, як він сковзається, провалюється в снігу й знову обережно спускається далі. От він спинився, нахиляється, тоді починає продиратися крізь кущі вправо, до стежки. На руках у нього якась ноша; він наближається, хапаючись за кущі. От на нього вже впало світло скіпки... На руках у нього Марія!

Старий Скалак здригнувся і, не витримавши, кинувся назустріч синові. От він подає йому руку, сам підхоплює Марію...

— Господи боже! — простогнав дід. — Додому! Скоріш додому!

Пойнятий жахом Їржик пішов попереду, світячи скіпкою; за ним батько з дідом несли Марію.

— В комору! — гукнув на нього дід, коли хлопець звернув до теплої світлиці.

Марію поклали на ліжко. Вона лежала в самій сорочці та спідниці, бліда як смерть, із посинілими губами. Руки й ноги її захололи. Темне волосся розсипалося по білій шиї; повіки, опушені довгими чорними віями, наче назавжди закрили карі Маріїні очі. Аж тепер страх переміг хлопця, і малий Їржик заплакав. Його тітуся лежала як мертва, не розплющувала очей, не могла промовити й слівця.

Батько й брат як уміли силкувалися вернути її до притомності. В ту хвилину жоден не пам’ятав про заїжджих панів, винуватців усього нещастя. Єдина їхня думка була одволати Марію. Дебелий смаглявий Мікулаш хапливо робив усе, що велів йому досвідченіший у таких речах батько.

Мікулаш повернувся на «Скелю» саме вчасно. Гусари відпустили його з півдороги, й він поспішив додому, бо знав, що часи ще непевні, хоч війна вже й відкотилася від них, і розумів, що старий батько не здужає захистити сім’ю і господарство. Пішов він не шляхом, а навпростець, гірськими стежками. Ніч застала його в дорозі; густі хмари розійшлися, небо проясніло, похолоднішало. Ніч була тиха, такої пори кожен звук чути далеко. Мікулаш уже бачив обриси дерев на «Скелі», і йому здалося, що там світиться. Це здивувало його. Він думав, що вдома всі вже давно сплять; світити світло в такий пізній час було необачно. Раптом Мікулаш спинився: йому вчулося, ніби хтось кличе на поміч. Він прислухався; вітер і справді доніс до нього відчайдушний крик. Лихе передчуття пойняло Мікулаша, і він наддав ходи, часом зупиняючись і прислухаючись. От почувся гавкіт собаки. Мікулаш пустився бігом. Чим ближче підбігав він до двору, тим виразніше чувся звідти гвалт. Мікулаш уже здогадувався, чого то там світиться так пізно. Він гадав, що до «Скелі» вдерлися звільнені з війська солдати, які блукали тоді по всьому краю. Захеканий, упрілий, добіг він до двору, міцніше стис у руці свого важкого сукуватого кия і, не спиняючись, влетів прямо в світлицю.

Зопалу він навіть не помітив молодого Пікколоміні, котрий гнався за Марією. Дівчина скоро щезла князеві з очей, а мороз остудив його запал. Пещений юнак був без плаща й капелюха. Він тремтів од холоду й хотів був уже повернутися до теплої світлиці, але тут за ворітьми зарипів сніг, почулися чиїсь швидкі, важкі кроки. Пікколоміні відступив у затінок. Повз нього пробіг якийсь рослий чоловік у кожусі й високій кучмі, що тримав у руці сукуватого кия, мовби рвався до бою. Князь зрозумів, що він поспішає на поміч старому селянинові, і, побачивши, що сила тепер не на його боці, розгубився. Та коли б і шпага, яку він забув у світлиці, була при ньому, це навряд чи додало б йому одваги. Його пройняв дрож; та невідомий не помітив князя. Пікколоміні зітхнув з полегкістю й, скрадаючись попід стіною, вернувся до дверей. У освітленому вікні він загледів підняту руку з києм і, не тямлячи себе од ляку,