Читати книгу - "Вітри сподівань"

— Я тебе повчаю-повчаю, а ти ще й про манери панські випитуєш…. Чи не зібрався ти часом до якоїсь паняночки чкурнути?

Проте після Іванових любощів сумніви її танули, бо в кожному його русі, поцілунку, пестощах відчувалося палке кохання до неї і до майбутнього маляти.

Зимові вечори були довгими, тож у них був час розповідати одне одному про життя до їхньої зустрічі. Марія жахалася від розповідей чоловіка про його життя в пониззі Дніпра, поряд з татарськими улусами. Коли чула про небезпеки, які настигали її милого, тремтяче притулялася до нього і благала почекати, доки пройде незбагненний страх. Тоді Іван прохав її розповісти про свої пригоди та про життя польських панів і уважно слухав, дивуючись від почутого про панські забаганки та дивні звичаї. Він прохав пригадати, які пани жили поряд з Рудьковськими, розповісти про їхні маєтки та про дітей. Коли дізнавався, що в деяких панів тільки виїзних карет було по декілька, то щиро дивувався. Було дивно чути про те, що пани Важинські мали тільки мисливських псів з десяток… Прохав Марію розповідати далі. Вона робила це неохоче, бо ж, якщо вірити чуткам, повстала челядь та голота панів Важинських спалила їхній маєток, а самих панів перебила. Тих, хто намагався їх захистити, потопили у панському ставку, не пощадивши нікого. Марія не раз бувала в них, супроводжуючи пані Рудьковську, і мала приязні стосунки з їхніми служками, а конюший Стас навіть залицявся до неї. Та Марія не велась на ті домагання, бо душа віщувала долю не з ним.

Іван при її зізнаннях удавано сердито лоскотав її своїми пишними вусами та допитувався, а яким був отой Стас. А Марія голосно сміялась та промовляла:

— Дещо схожий на тебе, мій Іванко. Але ти — кремінь, а він — такий собі попихач… Тільки й умів коням хвости та гриви чесати!

Іван задоволено обіймав її, палко виціловуючи та пестячи круглий животик.

Щасливі зимові дні вже закінчувалися, наближалася середина лютого, і Іван приходив до хати в якійсь задумі. Чутливе серце Марії віщувало близьку розлуку.

Одного вечора він попрохав зібрати торбу з харчами, а сам довго вовтузився, готуючи пістолі та гострячи шаблі.

Зранку, задовго до світання, Марія вже проводжала його до Переяслава, де Богдан Хмельницький прийматиме послів з інших держав. Іван, ненадовго присівши на лаву, втішав свою кохану жіночку, голубив її личко, витирав сльози, які мимоволі котилися зі смарагдових очей, клявся незабаром повернутися живим та здоровим. Уже на порозі вона прилинула до його грудей і, здригаючись від плачу, все повторювала:

— Іванку! Повертайся… Ми ж не одні в цьому світі з тобою… Дитинка наша все чує… Удвох будемо чекати на тебе…

Іван ще раз притиснув жінку до себе і, відвівши її руки, пішов виводити Гнідка. За хвильку був уже в сідлі і, наостанок піднявши руку, почав спускатися до шляху. Через деякий час поглянув на пагорок, де була їхня хатина, а Марія все ще стояла побіля порога, проводжаючи його очима до останнього вигину шляху.

Він швидко дістався до майдану, де був призначений збір особливої сотні Гусака і, привітавшись з побратимами, чекав свого сотенного.

Нарешті він з’явився з десятком вершників. Оглянувши козаків, залишився задоволеним, почав намовляти їх перед дорогою:

— Хлопці! От і закінчився наш вишкіл — перемагати підступництво вороже! Рушаймо захищати своїх керманичів у Переяславі!

Музики бухнули в тулумбаси, і козаки, витягнувшись вервечкою, вирушили з вигону на Київський шлях.

Іван їхав у шерензі давно знайомих побратимів. З лівого боку рухався Олекса Петько, світловолосий козак з Обухівського куреня, що під Ромнами, а праворуч — Степан Кукута із Шульгівського куреня, що на Придніпров’ї.

Ще з часу їхньої зустрічі в Чигирині з Петром Гусаком вони разом вправлялися за особливим вишколом, вчилися таємно проникати у стан ворога, вміло перевтілюватися зі сміливого вояка на жебрака або якогось підпанка. Шлях був довгим, і Іван, погойдуючись у сідлі, почав пригадувати останні місяці служби в Чигирині під проводом сотника Гусака.

На третій день входин до своєї хатини Петро вже прислав вістового, аби Іван з’явився до свого сотника. У тісній хатині їх тоді набилося більше трьох десятків справних козаків. Вони, немов школярики, слухали настанови та повчання полковника Лавріна Капусти. Потягнулися дні науки, і їхніми вчителями були різні особи, навіть ксьондз розповів про католицьку віру, про особливо шанованих у цій вірі святих. Та найчастіше з ними проводив навчання полковник Капуста, і козаки полюбили його й завжди чекали з ним зустрічі. Розповіді полковника були близькими їхньому духу войовничості, бойовим хитрощам та спритності у важкий для вояка час.

Були дні, коли Лаврін Капуста примушував всіх говорити польською мовою, не забувати про шляхетні манери. При цьому чувся сміх, а хто схибив — діставав добрячої прочуханки, і тоді всім було вже не до розваг. Доводилося і люльку тримати по-іншому, і забувати про панібратське поводження.

Поволі вони почали звикати до поміркованих манер, і якщо хтось дозволяв собі бути нечемним, самі його зупиняли. Іван потоваришував з поміркованими хлопцями, з якими і їхав зараз в одній шерензі. Звичайно, всі здогадувались про свою подальшу долю: розвіятись десь по Речі Посполитій та бути наглядачами Хмельницького, бо не раз повторював полковник Лаврін Капуста, що вони будуть «очима та вухами» гетьмана.

Шлях був неблизьким, і сотник увесь час підстьобував різкими словами тих, хто з якоїсь потреби затримував рух сотні.