Читати книгу - "Розбійник"

немов осереддя, ба навіть душа всього товариства, — честь, тісно пов’язана з вашим-таки гаманцем, якого тут так поціновують і якого ви все частіше й частіше дістаєте з кишені. Співала співачка чудово. Уже те, як вона вибігла на підмостки, сповнило серце розбійника чарівною небайдужістю. На шляхетнім його розбишацькім обличчі сяяла усмішка. У ньому спалахував і складав вірші дух згоди з усім на світі. Кожен порух співачки викликав у розбійника захоплене «Так!» Усі епітети в нього набували найвищого степеня. Довкола в усьому запульсував електричний струм. У душі, мов маяк, світилася втіха. Те, що співачці довелося просити розбійника вгамувати свій запал, підказує нам, що він мимоволі її обійняв. Він був саме втілення безпосередности. Гребінця, що стримів у її косах, він обожнював, як щось святе. Колір її пофарбованих кіс він назвав просто казковим. Коли ви сидите отак у вар’єте й тішитесь повінню сміху, що рине, немовби із рогу достатку, а до вас несподівано підходить квіткарка і пропонує купити за два чи п’ять франків букета, то вам просто несила стриматись і знову не потягтися рукою до гаманця. Цей сахається, але мусить-таки розплатитися. О, як невимовно радіють жінки, коли бачать, що їх уважають вродливими. Часто робити це чоловіки забувають. Якщо вам забракне готівки, щоб сплатити рахунок, то залиште натомість, скажімо, золоті свої запонки або годинника, адже другого дня ви їх зможете викупити, байдуже, яка буде для цього погода — непевна чи навіть гарна. Ті, котрі люблять ходити до міського театру, поглядають на тих, котрі люблять ходити до вар’єте, звісно, звисока, навіть зневажливо і з присмаком заздрощів, як і загалом будь-який стан у суспільстві зазвичай ледве терпить поряд з собою будь-який інший стан — просто з любови і толерантности. Так було вже за Шілера, й так буде завжди. Один чоловік, який також страждає на гордощі, колись обізвав мене безсоромним нахабою. Власні вади ми легко переносимо на співгромадян, які, втім, не задля цього на світі існують. Треба все ж таки вміти вживатися із сусідами й ближніми. Часом на вулиці чи десь у кав’ярні зі мною не привітаються люди, по яких я відразу бачу, що в душі вони переді мною схиляються. Та визнати це такі люди, на жаль, не хочуть. На жаль? Та ні, я навіть безмежно радий, коли життя мені ніхто не обтяжує тим, що виявляє свої знаки поваги. Коли я десь сяду посидіти, до мене одразу підсідають то ті, хто сподівається на жваву розмову, то ті, кого більше приваблює моя зріла статечність, поважність, мій спокій. Схоже, те саме було і з розбійником, про якого тепер ми вже маємо змогу сказати, що він підбирав і поїдав хлібні крихти, які на столі після себе лишала вдовиця. Час від часу лишала вона на столі і надкушене яблуко, й він слухняно його доїдав. Та нащо ж надавати цьому милому хлопцеві такий просто спотворений образ? А втім, невже його образ ми і справді спотворюєм? У жодному разі. Адже вітчизняній, тобто швейцарській, спільноті, цьому об’єднанню інтелектуальних акцій і актів, біографія цього розбійника й далі лишалась загадкою. Йому вочевидь було більш до вподоби вчитися десь на горищі колоти дрова, ніж виводити літери, складати докупи слова і речення. За те, що він нарізував і нарубував дров, удовиця щоразу пригощала його підвечірком або перекускою — пляшкою пива і лівером — ще й неодмінно кидала: «Vous êtes charmant». У дівоцтві, розповідала вона йому, її називали «дурненькою». Коли вони вдвох розмовляли, то виходило так, що вона урочисто сиділа у позі світської дами, а він нерухомо і рівно, як свічка, стояв перед нею у позі прислужника. Якось він спробував був перед її видом у рококошному стилі всістися й сам, та вона заявила: «Це — непристойно». Він умить схаменувся і визнав, що вона має рацію, він, мовляв, бачить це й сам. Не раз він читав їй свою пишномовну прозу, тобто прозу урівноважену і добре виважену. Вдовиця господарювала у власнім салоні мод, де покупці цілий день одягали й скидали оті капелюхи, себто жіночі капелюшки, і розбійник щодня забігав до крамниці — поглянути, що вона робить і, може, що-небудь їй розповісти. Вона мала такі невеличкі, гарненькі, привабливі, ніжні, ґраційні, чарівні і милі ніжки, якими у свої, либонь, двадцять вступила у безрадісний шлюб (ми тут про нього вже згадували) і на честь яких він, наш розбійник, складав цілі оди. Якось увечері, о десятій годині, наприкінці однієї із їхніх дискусій — предметом її була Орлеанська Діва — він зізнався вдовиці, що не раз рано-вранці чинив з її ложечкою від вечірньої кави. На його зізнання жінка відповіла йому німим мовчанням, сповненим докору; вона прибрала позу, яку за давніх часів прибирали, мабуть, королеви, повернулась до нього спиною, що демонструвала, здалося йому, обурення, і, не відгукнувшись на його побажання доброї ночі, рушила в тишу і доброзвичайність своїх покоїв. Якою чарівною здалася вона йому тієї хвилини! Можна сказати, вона була мов намальована. Коли жінка простувала отак коридором, обурена і водночас усе ж таки, безперечно, трішечки втішена, — коли вона отак простувала, в її постаті було щось від образу на мідній ґравюрі. Які ж гарні бувають жінки, коли їм признаються у ніжних своїх почуттях! Але в цьому розділі на розбійника, безсумнівно, очікує ганебна невдача. Певна річ, ми цьому типові щиро й бажаємо цієї ганьби, адже він так любить соромитись! Любить, але, щоправда, не надто. Лише трішечки-трішечки. Зізнавшись тоді про ту кавову ложечку, в душі він од власної мужности аж затремтів. О, та він — просто лев! А ось вона була заміжжю за чоловіком, яких на білому світі тисячі і з яким котрась інша запевне жила б щасливісінько, лиш саме вона, ця вдовиця, жила нещасливо, недарма ж її прозивали «дурненькою». Вона навіть тихесенько, десь у душі, пишалась тією «дурненькою», що в ній жила. Це так вона думала сама про себе, справді трішки дурненьку. Адже дурість дуже часто буває пов’язана в жінки з чарівністю, авжеж, можна навіть сказати, саме у крихті дурости й чаїться та крихта чарівности. Отак було й з нею, вдовицею. «Я була тоді дуже нещасна», — якось сказала вона тому, хто так полюбляв облизати кавову ложечку й кому тим часом вона вже пробачила цю школярську старанність, вдаючи, мовби нічого про неї й не знає. Була нещасна? А чи може дурненька взагалі бути нещасною? Цей добросердий, цей м’якосердий такий чоловік — ідеться