Читати книгу - "Війни художників"

О 20 годині злочинці у польській формі напали на радіостанцію. Після перестрілки з німецькою поліцією й захоплення радіостанції один із німців, який знав польську мову, прочитав перед мікрофоном текст, складений у гестапо: «Прийшов час війни Польщі проти Німеччини».

Щоб знищити сліди провокації, учасників нападу розстріляли есесівці. Тіла «консервів» були залишені на місці, і тут їх незабаром виявила місцева поліція. Через кілька годин Гебельс заявляв, що Польща напала на Німеччину і Німеччина відповість адекватно.

— Ось так, Лаврентію. Перебили своїх! Не пошкодували німців, аби обдурити цілий світ. Що їм завадить утнути щось подібне і з нами? Якщо наступні ми, то який буде привід? Убивство Шуленбурга? Ще якогось високопоставленого німця? Чи кількох? Хто з німецьких посадовців у нас із візитом? Які делегації? — Сталін похмуро втупився в Берію, з його легень зі свистом виривалось дихання.

— Я зараз не володію цією інформацією, Кобо! — він підняв руки й опустив їх на коліна. — Мені потрібен час.

На обличчі Сталіна з’явилася тінь невдоволення:

— Терміново дізнатися! Завтра доповіси. І нехай наш посол в Англії Майський за будь-яку ціну дізнається про результати візиту Уоллеса в Лондон. Терміново! І за будь-яку ціну!

— Майський підпорядкований Молотову, а не мені. В'ячеслав образиться, якщо я через голову… — несміливо спробував заперечити Берія.

— Як кисейна баришня, Лаврентію! — Сталін стиснув кулак. Його кадик нервово засмикався. — Ти, як кисейна баришня! І мені здається, не розумієш серйозності моменту. Добре, я скажу В’ячеславу. А ти задій резидентуру. Де твоя інформація? Де твій славетний Іноземний відділ? Де інформація резидентури?

— Кобо, може, ти забув, що я недавно на цій посаді. — Берія розвів руками й винувато схилив голову. Увесь його вигляд говорив: ось моя голова — рубай.

Брови Сталіна зійшлися над переніссям, він долонею ляснув по столу:

— Я нічого не забуваю, Лаврентію! — гортанно крикнув він. Коли Сталін нервувався, грузинський акцент ставав особливо помітним. — Нічого! Запам’ятай це! А те, що ти ще не увійшов у курс справ, мене не цікавить. І попрошу мені більше про це не говорити. Ніколи! У кого я маю запитувати про паскудну роботу резидентури? Може, у покійного Єжова? То ти так і скажи, що не по Сеньці шапка! Чи я маю чекати ще рік, поки Адольф зробить із СРСР Велику Німеччину?! А нас із тобою підвісить за яйця на Красній площі! Я не чекатиму й дня, Лаврентію. І спуску тобі не дам! І не сподівайся. Запам’ятай: у чекіста лише дві дороги — на підвищення і в тюрму! Вище від тебе — тільки я, так що роби висновки!

Він узяв люльку. Помітив, що вона погасла, зі злістю жбурнув її на стіл. Сказав тихо і жорстко:

— Кажуть, у нас у тюрмах сутужно з місцями. Але пам’ятай — для тебе одне завжди знайдеться.

Берія метушливо засовався на стільці, нервово смикнув головою. Його зіниці злякано розширилися. Тепер він нагадував велику муху, якій раптом обірвали крильця. І рада б злетіти, та не може.

— Я все зрозумів, товаришу Сталін! Для чекіста не повинно бути завдань, які він не може виконати, — голос Берії майже зірвався на фальцет, на лобі виступив піт.

— Не повинно бути чи немає? — холодно запитав Сталін.

— Немає, товаришу Сталін! Якщо потрібно, я готовий віддати за справу Леніна — Сталіна життя. — Берія облизував умить пересохлі губи. — До останнього подиху боротися з ворогами зовнішніми і внутрішніми під вашим мудрим керівництвом…

— От і чудово. І запам’ятай: колись ці ж слова говорив мені недоносок Колька Єжов. Так що вмерти ти завжди встигнеш. А зараз подумай, як перевірити цю інформацію і, якщо Адольф щось готує, поламати його плани. Якщо треба, задій Комінтерн. Задій жидів! Сіоністи бояться Адольфа, як вогню. Зв’язки з жидами можеш навести через цю, як її? — Жемчужину, дружину Молотова. Ця шльондра у них в авторитеті.

Після смерті дружини Сталіна єврейка Поліна Жемчужина, за необхідності, виконувала обов’язки «першої леді» СРСР і водночас була співголовою кількох єврейських організацій.

Сталін довго вибивав попіл з люльки. Потім так само довго набивав її тютюном із цигарок «Герцеговина Флор». Сів у крісло, що стояло біля стіни поряд із невеликим столом, кивнув Берії на крісло, що стояло навпроти. Той підхопився із стільця і сів на краєчок крісла. Сталін грізно нависав над ним.

У сталінського крісла був секрет. Його ніжки були значно вищими, ніж у кріслі навпроти. Тому Сталін завжди видавався вищим за того, хто сидів за протилежним кінцем стола. І ще — крісло навпроти завжди стояло боком. Співбесідник не міг сидіти так само, як Сталін, комфортно відкинувшись на спинку. Він мусив сидіти на краєчку крісла, напівобернений до вождя. Саме так сидів зараз Берія. Сталін думав дуже довго, пихкаючи люлькою. Нарешті сказав:

— Із цим усе. Якщо Адольф утне якусь провокацію, відповіси головою. А тепер про справи культурні. Мені доповідали, що революційний поет Дем’ян Бєдний почав патякати зайве. Поясни йому, що ми йому дали все: гарну квартиру, можливість користуватися спецрозподільниками, жити, як вельможа. То можемо і забрати все назад. Скажи йому так, щоб зрозумів. І попередь, що я двічі не повторюю.

— Може, він ворог народу, Йосипе Віссаріоновичу? — запопадливо запитав Берія, намагаючись угадати напрямок думки вождя.

— Ні. Поки що ні. Але з діячами культури це може швидко трапитися. Іди…

Офіцер охорони зачинив за Берією двері. Сталін відкинувсь у кріслі й замислився. Подумав: «Ніхто тобі нічим не допоможе і за тебе нічого не вирішить. Треба вирішувати самому». Поклав лікті на стіл і стиснув руками обличчя. Довго сидів не рухаючись. Механічно взяв у руки погаслу люльку, механічно вибив її у попільничку. Пробурмотів, звертаючись до себе:

«А ситуація може бути справді жахливою. Якщо Адольфу спало на думку повернути на