Читати книгу - "Гілея"

почекай, — Парамон узяв Марту за руку. — Підеш за мене?

— Що? — вирвала руку.

— Марто, подобаєшся ти мені... Чуєш? Все думаю про тебе... Сам живу. Я добрий...

— Живіть собі...

— Кожна жива душа пари шукає, Марто. — Парамон уже не випинав груди. — І ти теж сама... Так і зістарієшся в дівках на цьому хуторі... Хто тебе візьме, а я... ну, там старший на якийсь десяток літ... Так воно все в норму прийде... Любитиму тебе...

— Ви мені в батьки годитеся, і не соромно вам? — перебила Марта.

— Я — чоловік військовий, Марто, вдівець, — говорив, незважаючи на Мартині слова, Парамон, — ще при силі, чого тобі треба? Хату нову поставимо...

— Відчепіться, дядьку, від мене.

— Ну, дивись, — промовив Парамон. — Я собі знайду, а ти... Ще сама прибіжиш...

Марта заніміла, нічого не могла сказати жовтоокому Парамону, вперше в житті відчула себе приниженою і беззахисною в цьому степу.

* * *

Віліс мчав просто по цілині. На піщаних переметах його підкидало, і Валя мимоволі чіплялася за Івана. Поруч з шофером дрімав Степан Стратонович Каїтан. Його велика кудлата голова теліпалася на в’язах наче чужа.

— Здається, приїхали, — сказав, гальмуючи, шофер. Іван вийшов з машини: попереду стояв маленький хутірець — кілька глиняних хат з кошарами і хлівами, вкритими очеретом. Каїтан теж сповз із сидіння, потягнувся, протер очі.

— Оце і є твій Овечий хутір, Запорожний.

Над степом пролетів зі свистом винищувач. Валя помітила, як змінився вираз обличчя Запорожного.

— Твої, Іване? — запитала.

— По сусідству зупинилися, — сказав Каїтан, — нудьгувати не будеш...

— Я вже своє відлітав, — промовив Іван. — Давайте до хутора поїдемо, чого ж ми стоїмо?

— Я хочу взяти пробу грунту, — сказала Валя, виймаючи з машини лопату.

Іван швидко викопав глибоку ямку, зернистий пісок осипався. Каїтан взяв у руку грунт, пропускаючи крізь пальці.

— Містика! Десять сосон тут ще можна виростити, якщо привезти торфу і поливати, а ліс — пробачте.

— Сімдесят сантиметрів до вологоносного шару, — повідомила Валя, вимірявши глибину ями.

— Треба вирощувати ліси там, де вони ростуть, — провадив далі Каїтан, — а не загрібати народні гроші в пісок.

— Але ми, Степане Стратоновичу, проводили досліди і досить успішно, — заперечила Валя.

— То досліди, — буркнув Каїтан.

— Навіщо ж ви мене сюди привезли? — запитав Іван. — Треба було сказати в райкомі. Ви ж заступник начальника облземвідділу.

— Я — людина маленька, тиха... Хто мене слухає? — махнув рукою Каїтан, — О, тебе вже йде вітати народ, Іване.

Справді, до машини наближалися мешканці Овечого хутора. Першим ішов Максим, за ним вела за руки тринадцятирічну Ганнусю і смаглявого, вилицюватого хлопчика з вузенькими чорними оченятами Марина Гомон. Поруч з Ольгою шкандибав дід Опанас. Поважно, випнувши груди, ішов на своїх пружистих ногах Парамон Чарій (він завжди так ходив, коли бачив перед собою жінок). Потім вийшла зі свого подвір’я Ганна — мати Максимова, на ходу розв’язуючи фартуха.

Марта теж вийшла на ганок: хотілося і їй підійти до машини, але, побачивши Парамона, зупинилася біля хати Карагачів. Матвій Карагач сидів біля розібраного мотоцикла і жував великого жовтого огірка.

— Що там, Марто? — Карагач підійшов до паркана і виглянув у степ.

— Хтось приїхав.

— Зараз подивимось, їздять тут усякі. Ферштеєн? — Матвій Карагач блимнув своїм єдиним оком і пішов до хати.

Вийшов Карагач у гімнастерці з петлицями танкіста, з орденом Червоної Зірки і кількома блискучими медалями — одягав форму лише у виняткових випадках. Чорна пов’язка закривала йому око, і Карагач був схожий на пірата.

— Зараз розберемося! Чому не доповідають?! — Карагач був напідпитку, але тримався на ногах твердо. — Ходімо!

За подвір’ям войовничий запал, певно, полишив Матвія, бо, відкашлявшись, він заспівав:

Броня крепка, и танки наши быстры...

— О, тут і солдати є! — сказав Іван, побачивши Матвія.

— Це мій батько, — ніби вибачаючись, мовив Максим.

— Як прийшов з фронту, то кожного дня в чарку заглядає, — зітхнула Ганна.

— Здравія желаю! — приклав руку до козирка Матвій. — Гвардії старшина Матвій Карагач. Ферштеєн? Хто будеш? — звернувся до Івана.

— Я — лісничий. Іван Запорожний.

— Брешеш! Чого приїхав? — допитувався Карагач.

— Ми тут організовуємо лісництво, — пояснив Каїтан.

— Що?! — приклав руку до вуха дід Опанас.

— Лісництво, — повторила Валя. — Хочемо, щоб тут ліс був...

— А на біса мені ваше лісництво?! — сказав Карагач, дзенькнувши медалями.

— Подуріли люди, — зітхнув дід Опанас.

— «Броня крепка-а», — затягнув Карагач, вирішивши, що ці розмови не варті його уваги. До нього підійшов Максим, щось сказав тихо. Карагач обняв рукою сина і пропік злим поглядом прибульців. — А вони мені не указ! Я п’ю, бо душа моя горить... Горить моя душа, і жизнь кінчається. Ферштеєн?

— Іди, Матвію, поспи, — просила Ганна.

— Нікуди я не піду! — Карагач відвів руку дружини — Хай він мені скаже, за що я кров проливав?! Щоб сидіти в цьому степу і ждати, поки піском позасипає? Чи овець вам пасти? Щоб вони виздихали! — Карагач майже впритул підійшов до Івана. — Чого приїхав?

— Відсиділися по Ташкентах, а тепер командують та на