Читати книгу - "Рутенія. Повернення відьми"

— Я вже тут!

Більше не було вимовлено ні слова — говорили мовою обіймів, поцілунків, дотиків і кохання. Коли про лунала остання нота їхньої мелодії, Діва зупинилась, широко розкрила очі і на видиху вимовила:

— Я — твоя! Я заради тебе втрачаю себе! А що ти здатен зробити задля мене?

— Все! Все! Все! Кохана, я для тебе зроблю все, чого забажаєш!

— А для нас?

— І для нас з тобою я піду на все!

— Ні, не для нас з тобою, а для нас із твоїм сином?

Яр закам’янів. Дівині слова заскочили його зненацька, і він якусь мить мовчки дивився у її щасливі очі. А потім схопився з ліжка, підхопив Діву на руки і почав кружляти по кімнаті, кричучи:

— Я — батько! Нарешті! Не може бути?! Ти певна?

— Я певна! — Дивилася Діва йому в очі і бачила щиру радість. — Але що ти ладен зробити заради нашого сина?

— Та я заради нашого сина життя своє віддам!

— А життя інших?

Яр зупинився і поставив Діву на підлогу.

— Ой, як холодно! Занеси назад!

— Я заради нас з тобою і заради нашого майбутнього сина вже давно жертвую чимось дуже і дуже дорогим, — мовив він, дивлячись на вогонь.

— Про що кажеш? — переполошилась Діва, побачивши в його очах щось дотепер невідоме їй, страшне і чорне. — Я ж пожартувала!

— А я ні! — мовив Яр і пішов геть.

Діва якусь мить чекала, що він повернеться. Та двері вдруге не відчинились, і вона з думками «Що ж я такого зробила?» заснула. На подушку повільно скотилася сльозинка.

Ніч упала на Суронж. Місто занурилось у пітьму, яку силкувалися розігнати мерехтливі вогники з людських вікон. Втім, мигтіли вони боязко, ніби розуміючи: якщо прийшла ніч, має бути темно. Ніч — Чорнобожий час, час мороку, час зла. Вночі не варто ходити вулицями.

Повіяв холодний вітер. Його морозний подих майнув вулицями і попрямував до замку Великого Князя. Якщо на шляху траплялося світло, він гасив його, лишаючи по собі доріжку з мороку.

Цієї ночі мешканці Суронжу чули щось схоже на дитячий крик. «Це вітер завиває!» — думали вони, перевертались на інший бік і засинали.

Цієї ночі Великий Князь не спав. Сидів перед вогнем, загорнувшись по шию у теплу ведмежу шкуру, й намагався не думати про те, що було й що буде. «Нічого не змінити», — думав він, цідячи червоне вино. Кілька багряних плям проступило на рукавах його білої сорочки.

Цієї ночі над Суронжем зійшов місяць і холодним світлом вдарив по морокові. Той не відступив, лише зачаївся у шпаринах, закутках, подвір’ях, клітях, якими багате кожне велике місто. Мабуть, саме тому у великих містах завжди багато лиха: є місця для морокового схрону.

Цієї ночі місяць вирвав із мороку постать, яка йшла слідом за вітром, ховаючись у темряві. Вона наближалась до замку.

Вільно ввійшла, і ніхто не зупинив її, бо зупиняти було нікому. Два згустки чорноти зібралися біля однієї зі стін. Коли б та мара наблизилася, то побачила б у згустках поснулих людей. А коли б вона посвітила на них, то побачила б на їхніх спинах по чорній плямі. У місячному світлі кров завжди видається чорною.

Постать прослизнула внутрішнім двором і так само вільно увійшла до центральної зали. Там було порожньо: нічні челядники мирно спали у своїх кімнатах, і охорона, як на диво, теж мирно спала. Вічним сном.

Піднялася сходами нагору, пройшла довгим безлюдним коридором, і зупинилася перед порожньою стіною. Коридором пройшовся морозний вітер, загасивши світло. В одній з кімнат почувся шурхіт: то хтось із челядників вирішив вийти надвір. Постать завмерла. Вітер миттю проник крізь шпаринки у дверях і своїм диханням пробрав челядника до самих кісток так, що у того зникло бажання кудись іти.

Мара тим часом розвела руки, а потім виставила їх поперед себе. Прошепотіла ледь чутні слова — і стіна розтанула, немов її й не було. За стіною донизу вели сходи. Постать впевнено ступила на них, однак далі вона йшла вже не так певно: зупинялася через крок, прислухалася, тоді знову рушала вниз.

На останній сходинці вона зупинилась: попереду розпочинався ще один довгий коридор. У ньому через кожні два метри, лицем до лиця, у глупій темряві стояли відьмаки. Вони не