Читати книгу - "Поїзд, що зник"

виринали посеред квітів, як два поголених будяки. Жіночки знову брали в руки свій товар і тупотіли сходами вниз, а звідти - на місце попередньої дислокації. Піти з площі не можна було аніяк - у «ЖеПеКа» гастролював Малий театр з Москви з Юрієм Соломіним. Тим, що в ролі капітана Кольцова, ад’ютанта його превосходительства позбавив сну прекрасну частину населення. Жінки, дами, дівчата і шмаркулі з оберемками квітів в обох руках усі ці дні тримали Палац в облозі. Перекупки підняли ціни на пахучу зелень до рівня 8-го Березня, але ніхто не ремствував. Старий казав, що отаке ж сексуальне збудження мас він бачив один раз в житті, коли двадцять років тому до Києва приїздив Ів Монтан.

Тамара Володимирівна, на моє щастя, була на місці, кавоварка працювала, як належне, і черга була поміркована - не випирала за двері. Але «цариця», забачивши мене, радісно махнула рукою і швидко спроворила мені подвійну, присмачену її звичним жартом:

- Стій там, іди сюди! І не треба «спасибі»! На Соломіна вже ходив?

- Тамаро Володимирівно, - зітхнув я гірко, - дався вам той Соломін. Якщо коли-небудь я стану капітаном, то спеціально одягну форму і прийду до вас. І тоді ви зрозумієте, що й на мене теж можна часом дивитися закоханими очима.

- Доки тобі четверту зірочку дадуть, Олексику, по мені вже давно заупокійну відспівають… Тобі цукру - один чи два?

Якийсь ветеран здійняв бучу - кого це там обслуговують поза чергою?

- Йому належить, - огризнулася Тамара Володимирівна, але кавалер однієї-єдиної фронтової медалі не вгавав:

- А хто він такий, що йому належить?

- Водій гівновоза, - пояснив я на усю кав’ярню, - поспішаю, бо жарко, знаєте, а вантаж делікатний. Уже почав псуватися.

Кілька жінок чмихнуло з черги, тільки спідниці війнули. Що то багата уява! Мені стало легше, але до розв’язання загадки здимілого прапорщика не наблизило. Тамара Володимирівна поділилася своїми новинами:

- В гастрономі напроти Золотих воріт збираються варити каву. Кличуть мене. Мабуть, піду, бо тут протяги замучили. Заглядайте!

- На жаль, не зможу. Там поряд відома всім контора. Не встигнеш каву допить, як начальству настукають, що ми в робочий час байдики б’ємо.

Від автора: площу Калініна 1977-го року перейменували на Жовтневу, а 1991-го - на майдан Незалежності. «Цариця Тамара» змінила кілька точок, а після чергової відпустки не повернулася на своє робоче місце. Кажуть, купила приватний будинок у Тарасівці і дожила там віку. Сподіваюсь, чесно.

«ЖеПеКа» - Жовтневий палац культури на одноіменній вулиці - перейменували у Міжнародний центр культури і мистецтв, а вулиці повернули стару назву - Інститутська.

З «Дієти» - дієтичного гастроному на Хрещатику, де каву варили на другому поверсі (дивись наступні історії Олекси), ще 1980-го року зробили ресторан.

«Мічіган» - літня кав’ярня на Хрещатику навпроти ЦУМу - вцілів. Сивочолі академіки, письменники і політики зі сльозою розчулення згадують у мемуарах свою молодість, коли комсомольські оперативні загони не давали їм у цьому «Мічігані» (назва народна, виникла ще на початку 60-х!) нормально посидіти.

«Три сходинки» - розпивочну на Прорізній - закривали у роки горбачовської боротьби з алкоголізмом. Зараз там знову і наливають, і на винос продають. Хазяїн оновленої точки, колишній полковник міліції, ровесник Олекси Сироти, відновив її вже за Незалежності, але взятий у шори законами, «сприятливими для вітчизняного підприємця», змушений був продати заклад комусь, у кого виявилося міцніше здоров’я і гостріші зуби.

Олекса Сирота:

Що було далі? Кави попив, перекурив (кидай-не кидай!) на лавочці - і поїхав на метро, а потім на трамвайчику до спортроти, по особистістну характеристику прапорщика.

Командир роти - молодий майор, з.м.с., себто, заслужений майстер спорту - був спочатку лаконічним:

- Прапорщик Н. мав два недоліки. Перший - він колишній спортсмен. Другий - він надстроковик, він же «кусок», «макаронник», віднедавна - «прапор». А так, загалом, нормальна людина.

- Нелогічно, товаришу майоре. Мій короткий армійський досвід свідчить, що нормальна людина ніколи не піде в «куски», а «кусок», в свою чергу, ніколи не стане нормальною людиною. Бо це не звання, а стан душі. Точніше - наявність її відсутності.

Майор подивився на мене з цікавістю:

- Нормальний він був настільки, наскільки можна бути нормальним, маючи вищезгадані недоліки. Хоча - контингент у мене весь такий. Хвалити Бога, що це не ракетний полк. Багато розуму не треба. Можна взагалі без нього. Треба пам’ятати три речі: в армії рух починається з лівої ноги, в строю треба бачити груди четвертого від тебе праворуч, а на ввіреному тобі складі наявність має відповідати табельному списку.

Майор не приховував, що свій розум має, і то чималенький, бо на його столі, крім звичайних телефонів, стояв апарат навіть не «вертушки», а «прямий» - без наборного диску і з позолоченим барельєфом гербу СРСР. Такий у військах далеко не в кожного генерала є.

Потім майор став балакучішим - після мого питання, чи не збирався прапорщик іти з армії після закінчення контракту.

- А куди б він пішов? У свою Зачепилівку коровам хвости крутити? Ви знаєте, як він до нас потрапив? Кандидата у майстри спорту зробив собі ще до призову - в технікумі. Ну, «емесом» він у нас швидко став. Але дуже йому свербіло до олімпійського резерву втрапити. Там і стипендія висока, і квартирне питання - не