Читати книгу - "Поїзд, що зник"

питання. І машина світить, вважай, що задарма, та ще й поза чергою. Головне - давай рекорди і медалі.

Ось так. А ти, Сирота, поза чергою тільки каву пий.

- Цікаво, товаришу майоре, звідки він про всю цю халяву дізнався? Бо в газетах про таке не пишуть, по радіо не говорять і по телевізору не показують.

- А я знаю? Дітей матюкатися теж ніхто не вчить, спеціально, маю на увазі. А що ми щодня на парканах коло школи читаємо? Отак і прапорщик: десь дізнався, десь пронюхав…Почав він результати накачувати. Але це тільки в приказці - як сила є, то розуму не треба. У важкій атлетиці розуму треба, та ще й як треба! Закінчилося все швидко - зірвав собі м’язи на спині, та ще й так, що думали - калікою зостанеться. Доки в госпіталі лежав, дембель накотив. Ми його пожаліли, залишили в прапорщиках.

- Вибачайте, товаришу майор. Ви Ніцше ніколи не читали?

- Читав. Щоправда, в уривках. У хрестоматії для студентів філософських факультетів. А що саме ви маєте на увазі?

- «Коли людина спіткнулася, підштовхни». Погодьтеся, розумна думка. Гепнеться, розквасить мордяку і надалі буде під ноги дивитися. А ми одразу - попід білі рученьки та через калюжку перенесли, через ямку-канавку. А воно, падло, врешті-решт саме впаде, та ще й нас з ніг зіб’є і в тій калюжі виваляє.

- Ви хочете сказати, що нас згубить наша ж доброта? А що я мав робити з оцим от… Здоров’я він відновив, гантелями бавиться, навіть штангу тягає, але тільки лежачи. Плечовий пояс, руки й шия у нього добре накачані, а спина - хирлява. Бо лікарі попередили - як ще раз зірве, а не дай Бог, хребта підвередить, буде калікою до могили. Тож він за нашу службу не те що руками - зубами тримається.

- То може, як кажуть французи, «шерше» оту саму «ля фам»?

- Я спочатку, грішним ділом, теж думав, що він вирішив жінку помінять. Але знову-таки, у нього хоч пари клепок і немає, але ж не всіх. Дружина - професійна медсестра-травматолог. Це раз. А друге - однокімнатну квартиру дуже важко ділити, а він до складностей не звик. Розбестила його армія: на всьому готовому і на простоті життя за статутом. Я вже, грішним ділом, подумав, - знову повторив свою улюблену фразу майор, - може, комусь його форма й документи знадобились? Як тому шизонутому, що колись під Кремлем у космонавтів стріляв.

- Для цього він би, отой шизонутий, чи невідомий «хтось», міліціонера прибив. Котрий у космонавтів стріляв, якщо пригадаєте, армійську форму мав. Бо його чи то щойно комісували, чи то збиралися комісувати з авіації. Але ж він був не такий дурний, бо впоїв, а потім роздяг свого родича-лягавого… Хоча, розповідав мій начальник, як після війни банда, переодягнена у військову форму, ювелірний на Хрещатику брала. Та то було після війни, коли військових ще поважали. Вибачайте, не хотів вас образити… Крім того, головний бандит тоді у полковника переодягся. Це вам не прапорщик!

Ми з майором ще трохи поговорили на загальні теми, а потім я взявся до роботи. Мені виділили кімнату, дали список людей, з якими прапорщик найчастіше мав справу, і прикомандирували сержанта другого року служби, аби він викликав до мене за цим списком свідків. Звичайно, я розумів, що майор клопотався не стільки про мої зручності, скільки про те, аби мене швидше здихатися. Та й на тому спасибі!

Відповіді «макаронників» були тупими і одноманітними, як шеренга кирзових чобіт.

- Знаєте щось по справі?

- Не знаю…

- Чи помічали щось незвичне?

- Не фіксував…

- Він вам нічого цікавого не розповідав?

- По суті справи додати нічого не можу!

- Сказитися!…

- Ш-шо?

- Це я не вам.

«Не знаю», «не фіксував», «по суті справи нічого додати не маю»…Здуріти! Можна було б взагалі не вести протоколів. Наклацати один під копірку і давати всім свідкам на підпис. Залишалася тільки різниця в інтонаціях, але її до справи не підшиєш.

Десь години через три я отупів настільки, що мені вже й самому стало соромно, що я не вберіг відмінника бойової і політичної підготовки, взірцевого сім’янина і надійного товариша… А до речі, від чого я його не вберіг? Знав би прикуп - жив би в Сочі.

Ідіотизм ситуації полягав в тому, що ані міліція, ані «Контора Глибокого Буріння» не зафіксували в європейській частині СРСР, я вже, здається, казав про це, нічого такого, задля чого варто було замочити прапорщика. І навіть генерала… Мертвий сезон! Самий лише скромний статевий бандитизм і крадіжки, та й то лише в місцях масового відпочинку трудящих.

Насамкінець моєї роботи в кімнатці стояв густий запах гуталіну, шкіряних ременів, поту і одеколону «Шипр». Я склав до папки близнюки-протоколи і звернувся до прикомандированого сержанта:

- Провітріть, будь ласка, приміщення і можете бути вільним. У мене все, дорогу я знаю.

Сержант мовчки кивнув, а я додав:

- Були в кума бджоли, кум їх любив… Місце звільнилося, сержанте! Можете подавати заяву і займати кругову оборону на складі спортивного спорядження.

Сержант виявився кмітливим:

- Мертві бджоли не гудуть? Куди накажете віночки?…

- Я тут не наказую, хлопче. У тебе свої «полкани», у мене - свої. Як по мені - то спускайте віночки по Дніпру, як під Івана Купала. Бо щось воно