Читати книгу - "Осіннє Рондо місячної ночі"

class="book">— Чим ти живеш? Що любиш?

— Люблю це місто. Я щасливий, що народився тут. У ньому — весь я, все моє життя… Люблю музику. Дуже люблю. Коли чую її — душа моя співає. Люблю писати. Це — як дихати. Не напишу хоч рядок у день — і мені не стає повітря… Люблю Якова — друга свого, — він славний і відданий; братика свого люблю, він такий маленький і смішний… Матінку свою. Та, знаєш… відколи стрів тебе — мій світ перевернувся. — Він стиснув міцніше її руку. — Здавалося б, ну що такого? З’явилась у думках людина. Ат, ні. Змінилось геть усе: я відчуваю по-іншому, бачу по-іншому, чую інакше, повітря — й те інше: таке хвилююче, свіже, тремтливе. З тобою я відкрив для себе зовсім інший, особливий світ: світ, у якому є ТИ. І це чудовий світ, де я живу й дихаю лиш тобою.

— Так приємно це чути… — стиха мовила вона.

— А ти? Розкажи про себе.

— Я просто люблю життя! Люблю весну, коли все довкола оживає і квітне. Люблю небо — воно таке безкрає і виняткове! Люблю книжки і не можу жити без музики. Сестричку свою люблю, рідних. Звичайно, люблю Львів. А ще… мій світ теж змінився нещодавно, відколи я стріла тебе…

— Віднині цей особливий світ є наш спільний. У ньому лиш ми з тобою. Ми і Наше Кохання… — Він міцно стиснув її руку.

Уже смеркло, коли вони повернулись на місце зустрічі. Ліхтар запалили, і все навкруги було залите м’яким теплим сяйвом. Вони зупинились неподалік ліхтаря.

— О, мені потрібно додому!.. Так швидко сплинув час! Якщо мене не буде вдома до вечері, мені дістанеться від батька.

— Пообіцяй мені щось, — мовив тихо.

— Так, звісно! — з готовністю відповіла. — Що тобі пообіцяти, мій любий?

— Не відпускай мою руку. Що б не сталось, не відпускай, чуєш?

Він міцно стиснув її руку, і в його потиску вона відчула тремтіння.

— Я не відпущу твою руку, коханий, що б не сталось, — вона стисла у відповідь його руку й віддано зазирнула йому у вічі, що випромінювали ніжність, палахкотіли пристрастю, проте десь глибоко, на самому їхньому дні, було заховано смуток. Та вона його розпізнала. — Обіцяю. Ти лиш не сумуй… — прошепотіла й міцно притулилась до нього.

— Цей день я не забуду ніколи… — мовив трепетно. — Ти да'рувала мені найщасливіший день у моєму житті.

Затим міцно обійняв її податливий стан і покрив обличчя ніжними цілунками.

— Кохаю тебе… кохаю… — шепотів.

— Коханий мій… — відповідала стиха.

— Зустрінемося завтра?

— Так!

— Я чекатиму тебе тут, під ліхтарем. То буде «наше місце».

— «Наше місце»… — відлунням повторила. — Це так хвилююче… Я прийду до тебе, мій любий. Прийду, як тільки зможу.

Він провів її до будинку, припав вустами до її палких вуст і знехотя відпустив її руку. Софія вбігла у двір, а Степан, сховавшись у тіні дерева, проводжав її очима, аж поки вона не зникла у дверях будинку.

Невдовзі запалили світло в її вікні — він уявив, як вона увійшла в кімнату зі свічкою, щаслива, розпашіла від кохання. Як би він хотів бути зараз там, поруч із нею! Стиснув до болю руки.

Стояв, доки не стемніло в її вікні, й пішов додому. Душа терпнула від щастя: вона належить йому. Вона належить йому!!! Тепер усе буде добре. Все обов’язково буде добре!

То була чудова весна — весна, сповнена ніжної музики кохання. Вони стрічалися щодня по обіді, в неділю — на світанку, щоб разом іти до костелу. Степан відразу після роботи на крилах мчав до ліхтаря. Софія ж якимось дивом примудрялась непомітно вислизати з дому й теж, не чуючи під ногами землі, бігла щодуху до нього. Тонули в обіймах одне одного, міцно тримались за руки й раділи своєму коханню. А довкола квітнула й пашіла весна. І справді було добре. Аж доки одного разу, у першу неділю червня, до Полонських не приїхали родичі з Кракова.

Софія геть чисто забула про цей приїзд і, як завше, на світанку побігла на здибанку зі Степаном. Усі зібрались за обіднім столом, а її все не було.

— Де твоя сестра? — спопеляючи поглядом, питався батько в сполотнілої Ясі, котра лиш перелякано стенала плечем.

— Де Софія? — дивився він на дружину, пронизував колючим холодом нянечку. — Хтось у цьому домі знає, де моя дочка?!! — гримав.

Та ніхто не знав. А ті, хто знали, мовчали. Ніхто не смів брехати і тим паче зізнаватися, де насправді була Софія.

Вже смеркло, коли Софія вбігла в дім. У вітальні на неї чекав батько. Уважно подивився на дочку.

— Ти де була? — примружившись, спитав.

— Я… та ж до Катрі бігала! — захекано відповіла.

— І що Катря? — мовив, ледь стримуючи гнів.

— До Києва збирається…

— Ти не була в Катрі! — перебив. — Нащо брешеш мені?

— Як… як не була? Була! — переплела спітнілі гарячі пальці й притисла руки до грудей.

— Я їздив до неї. Вона ні сном ні духом не чула про тебе вже кілька не'діль!

Софія сполотніла.

— Брехати мені здумала? Як ти сміла?! Де була, кажи?!!

Потупила погляд під ноги.

— Стрічалась із однією людиною…

— З ким же?

— Він дуже хороший, порядний панич…

— Я так і думав! — прогримів. — «Порядний панич»… Порядні паничі не сміють порочити юних панянок! Що ти собі думала?!! Чи ти, мабуть, і не думала?!! Певно що не думала, раз дозволила собі це! Щоб