Читати книгу - "Месник: Повісті та оповідання"

був із ним. Коли командир полку десь зустрічав хлопця з собакою, задивлявся на них і питав жартома:

— Ну що, Армене, підростає мій живий подарунок?

— Так точно, товаришу майор, підростає,— відповідав Армен, стаючи струнко й червоніючи.

— Ти ж дивися, щоб він не був у тебе голодний,— уже серйозніше казав майор.

— Ну що ви, скоріше я голодний лишуся, аніж забуду про Чаланка.

— Так теж не годиться,— не погоджувався командир полку.— Як же ти воюватимеш натщесерце?

Армен зніяковіло переступав з ноги на ногу.

— Вибачте, товаришу майор, помилився,— виструнчувався знову.— Ми з ним не буваємо голодні.

Кузнецов задоволено усміхався і по-батьківському плескав його по щоці:

— Оце вже інша річ.

Армен дивувався: командир полку завжди такий зайнятий, має стільки справ, що навіть ночами майже не спить, а бач, пам’ятає ще й про Чаланка, цікавиться, чи той не голодний.

Армен же з Чаланком не розлучався. Собака вже підріс, погарнішав, вуха його завжди стриміли, ходу мав горду й незалежну. Та головне, що Чаланк був розумний, кмітливий.

Кілька місяців Армен, дослухаючись настанов і порад Вартана, дресирував свого друга, навчав розуміти команди: спершу простіші — сісти, встати, бігти, а потім дедалі складніші — приносити речі, шукати чужий слід, нападати на ворога… Чаланк легко піддавався навчанню, розумів Армена з півслова й бездоганно виконував усі його команди.

Метрів за сто від штабу полку під старою березою залишився підбитий німецький «тигр». Армен щоранку й щовечора біля гусениць танка годував Чаланка, і собака вже звик до цього. Коли хлопець виходив із бліндажа з мискою в руках, Чаланк відразу мчав до «тигра» й чекав свого господаря.

Того вечора, як звичайно, нагодувавши собаку, Армен знову почав з ним заняття — закріплював уже пройдене, перевіряв, як Чаланк засвоїв команду «лежати». Адже на фронті, особливо під час бою, собаці треба бездоганно виконувати цей наказ.

Тому, надівши Чаланкові на шию свого паска, він почав лівою рукою прихиляти голову донизу, наказуючи лягти, а в правій при самій землі тримав шматок м’яса. Чаланк спершу хотів був не лягаючи одержати м’ясо, витяг писок, але відчув, що шию його притримує пасок, і зрозумів волю свого господаря.

Він покірно ліг.

— Отак, лежати, лежати…— лагідно й терпляче повторював Армен, потім дав м’ясо, погладив: — Молодець, добре.

Хлопець повторював цю вправу доти, доки зрозумів, що Чаланк і без їжі бездоганно виконає його наказ, коли буде потрібно.

— Рядовий Месропян, до командира полку!

То покликав його сержант Вартан Авчян, який того дня чергував у штабі.

— Єсть до командира полку! — повторив Армен, швиденько дав лад одежі, оперезався паском, закинув за плече автомат і побіг. Чаланк помчав за ним.

Добігши до штабу, Армен наказав собаці лежати, а сам зайшов у бліндаж разом з Вартаном.

— Товаришу майор, рядовий Месропян за вашим наказом прибув,— відкозиряв Армен, чітко карбуючи кожне слово.

У бліндажі, окрім майора Кузнецова та начальника штабу, сиділи незнайомі Армену два лейтенанти й один капітан. Вони здивовано й весело подивилися на хлопця.

— Спритного зв’язкового маєте, товаришу майор,— сказав капітан.

— Так, я задоволений ним,— відповів майор, не підводячи голови,— щось нотував на папері.

Закінчивши писати, він поволі звів очі, подивився на розпашілого й спітнілого Армена. «Знову собаку дресирував»,— здогадався майор, потім спитав:

— Чого так упрів? Цікаво, хто кого дресирує — ти Чаланка чи він тебе?

— Ми вже вчені, товаришу майор, і задоволені один одним.

— Це добре.

— Сержант не помилився, коли свого часу характеризував Чаланка,— сказав начальник штабу Рудаков, дивлячись на Вартана.

— Так, сержант був правий.

— А хто такий Чаланк, товаришу майор? — поцікавився капітан.

— Армене, поясни, будь ласка, товаришу капітанові, хто такий Чаланк,— усміхаючись, сказав Кузнецов.

— Чаланк, товаришу капітан, це собака, якого я у вільний час дресирую в польових умовах! — відрапортував Армен.

— Собака? — здивувався капітан.

— Так точно! Німецька вівчарка, яка належить товаришеві майору.

— Він мені подарував її на Новий рік,— сказав командир полку.

— Цікаво…

— Видно, якийсь із німців, даючи драла, не встиг прихопити з собою,— засміявся молодий лейтенант.

— Мені здається, товаришу лейтенант, що той фриц, драпаючи, думав тільки про те, як би полегшити свою ношу,— задоволений, що його перед цим похвалили, і трохи почервонівши від того, докинув і своє слівце Вартан Авчян.

— Сержантове припущення більш слушне,— підтвердив Рудаков.— Гітлерівець, утікаючи, в першу чергу хапатиме курей, качок, гусей, щоб жерти в дорозі, а цуценя йому навіщо?..

Усі засміялися.

Командир полку згорнув папір, вклав його в конверт і простяг Арменові, щоб той відніс за призначенням. Якусь хвилину він стояв і не зводив своїх добрих ласкавих очей з Арменового обличчя. «Матінко ти моя,— думав майор,— як хлопчина змінився за ці кілька місяців. Зміцнів, вилюднів, покращав… З худенького підлітка перетворився на вродливого юнака».

Він відчув, що офіцери здивовано стежать за ним.

— Армене, хлопчику мій, віднеси цей конверт у штаб дивізії,— сказав майор, поправляючи на ньому пілотку, що з’їхала набакир.

Армен узяв конверт.

— Єсть віднести у штаб дивізії,— виструнчившись, відкозиряв.— Дозвольте йти, товаришу майор?

Командир полку кивнув головою на знак згоди, й Армен, спритно повернувшись та клацнувши підборами, чітким кроком вийшов із бліндажа.

Майор Кузнецов, як завжди, провів його задоволеним поглядом.

— Товаришу майор, цікаво, як цей юнак попав