Читати книгу - "Залюблені в сонце"

спомині про кілька літніх місяців без Марійки — обкидає потом, мовби дідок Хо чи бабуся Хтось вилили йому на голову відро крижаної води. Або окропу.

Вони задумали одну подорож. Розмови про неї також займають значне місце у їхньому житті, адже слід продумати найменші деталі, не кажучи вже про фінансовий чи технічний бік цього химерного плану.

* * *

Батьки теж знають про їхню любов. Тобто, Костикові мама й тато і Марійчина мама. Бо її тато зараз знову на заробітках, розбудовує вже давно розбудовану єврокраїну. А минулого року він був у Росії… Марина Кирилівна, тобто Марійчина мама, вже знала про Костя. І спершу лютилась, а пізніше змирилася.

Кілька днів тому в мами й дочки була епохальна розмова.

— Він хоч тебе любить? — зовсім несподівано спитала Марина Кирилівна, надто старанно обчищаючи картоплю.

— Що значить «хоч», ма'? І взагалі, чому так трагічно?

— Бо тобі ще зарано дівувати, Маріє! — несподівано скипіла Марина Кирилівна.

— Що значить «дівувати»? — Марійка ще намагалася втекти від важкої бесіди.

— Чого ти мені заладила: «що значить» і «що значить»?! Чого це ти мені щозначкаєш? Говори, будь ласка, про те, що запитую!

— Що зн… Мамо, кажи конкретно, що ти хочеш почути. Слухаю, — у якусь мить дівчина стала зібраною, мовби на всіх уроках, разом узятих.

— Чим ви займаєтеся, коли ви разом? — Марійчина мама відчула, як чомусь несподівано червоніє.

— Як це? Чим завгодно, ма'! — голос дівчини був спокійним, аж злегка сталевим.

— Конкретніше можеш?

— Ну гуляємо… розмовляємо… іноді цілуємось, — Марійка промовчала про те, що цілуються вони, особливо після кількамісячної сварки, не «іноді», а постійно. Але навіщо мамі про це знати?! Вона ж за кожним поцілунком уявлятиме секс.

— І все?

— Уяви собі мамо, що так! Усе! — на цей раз приступ роздратування охопив Марійку.

— Добре, — трохи позадкував материн голос, позбувшись високого реґістру, — але яка мета ваших зустрічей? («Я вже передаю куті меду, вона вийшла переможницею…»)

— А яка була мета твоїх колишніх зустрічей із татом? — голос Марійки знову став спокійним, але з дещицею сталевості.

— Як це яка? Щоб… щоб… ми любили одне одного, розумієш?!

— Ми також любимо одне одного, ма'. Все так само, яку тебе з татом.

— Але я тоді була набагато старшою від тебе! Мені було дев'ятнадцять, розумієш, дитино?

— Не розумію лише, звідки такі хвилювання! А мені швидко буде п'ятнадцять! Зараз акселерація, ма'… Я не винна, що зустріла Костя не у дев'ятнадцять!

— Але у тебе ще дитячий розум, Марійко, — нарешті мати була близькою до того, що мучило її найбільше. — А в такому віці вже і дитину можна народити, розумієш, доню?

— Нарешті збагнула, ма'! Треба було зразу казати, що тебе найбільше мучить, а не ходити замкненим колом!

— Ну? Говори конкретніше, Марійко!

— А що тут казати, ма'? Ми ще не кохаємося, то звідки у нас візьметься дитинка? — спокійні очі дочки чи то розгублено, чи стримано дивилися на Марину Кирилівну. І дівчина додала:

— І не збираємось ще швидко цього робити. Спочатку школу слід закінчити, визначитись, як буде далі…

Марина Кирилівна трохи заспокоїлась.

— Ти ж пам'ятаєш, як у дев'ятому класі завагітніла Галя Бражникова? Як її «коханий» не хотів одружуватися? Скільки сорому було?

— Мамо, як ти можеш порівнювати? Я ображуся! Ми з Костиком любимо одне одного?

— ???

— І у нас завжди буде тільки те, що ми захочемо! Що ми захочемо! Ми захочемо! Захочемо! Хочемо!

Розмова стихала. Мама, заспокоївшись, уже не мала чим дорікнути Марійці…

* * *

— Певне, було би добре виїхати у п'ятницю, — сказав Костик.

— Щоб менше пропустити уроків? — грайливо уточнювала Марійка.

— Щоб до нас було менше претензій…

— Але ж нам вдалося якось переконати батьків!

— Так, бо вони у нас суперові. Але можуть бути зриви. Через те краще одразу приготуватися, що ми пропускаємо у школі лише один день, ніж потім вислуховувати додаткові охи і ахи.

— Логічно, — згоджувалася Марійка, інстинктивно проявляючи пластичну жіночу сутність. Вона хотіла, щоб Кость почувався організатором і натхненником цієї подорожі. Хоча щодо натхненника все було навпаки. Чи майже навпаки.

— Візьмемо заздалегідь квитки. Туди і назад.

— Звичайно, мій дорогий…

— Також я маю прихованих сто гривень, про які ніхто не знає, їх вдалося наскладати влітку.

— Який ти молодець, милий! У мене також дещо є, - Марійка промовчала, що відкладених грошей у неї було вдвічі більше, інтуїтивно розуміючи, що Кость має відчути смак господаря ситуації, без якого нічого не відбудеться.

— Добре. Хоча і моїх нам вистачило би, але про всяк випадок…

— Ти хотів сказати «наших», Костичку, — делікатно, але впевнено, перебила Марійка. — Правда ж? — і вона, мов котенятко, пригорнулася до Костя.

— Правда, Марі', — іноді хлопець так її називав. — Залишається тиждень.

— Ми будемо весь день ходити Києвом, правда, Костичку?

— Так. Скільки захочеш.

— Я би ходила двадцять чотири години на добу, лише щоб із тобою. Знаєш, як у тій пісні: «Дівчинонько мила, а що будеш їла на Вкраїні, на далекій? Сухарі з водою, аби, любий, із тобою на Вкраїні, на далекій».

— Як гарно…

— Так, Костю. Такі, як ми, вже були і будуть. Про них складали пісні і легенди.

— Напевне, не тому, Неспокійко, що вони були якимись особливими. Просто вони вміли любити.

— Уміли любити, милий…

— Тоді до завтра?

— До завтра…

Але Марійка і Костик прощалися ще хвилин п'ятнадцять, а може, й