Читати книгу - "Артеміс Фаул. Розум проти чарів"

у пивниці, жаби-лихослови. Хтось пожартував, пустивши цю породу на світ, а вона як почала розмножуватися! Чиста тобі епідемія. Ну що з того, що в жартуна забрали його чарівну паличку…

Холлі ліктями прокладала собі дорогу, щоб добутися до поліційної дільниці. Біля Спудового торговельного центру зіштовхнулися юрби, що рухалися в різних напрямках. Капрал Триттон силкувався їх розвести, кому куди. От не поталанило хлопцеві. Справжній кошмар. Їй, Холлі, краще — вона хоч на поверхні працює.

Вхід до поліційної дільниці заблокували маніфестанти. Війна між гоблінами й гномами за перерозподіл територій спалахнула з новою силою, і щоранку сюди стікалися натовпи розлючених батьків, вимагаючи звільнення їхніх ні в чому не винних чад. Холлі пирхнула. Якщо є десь на світі хоч один ні в чому не винний гоблін, то Холлі Куць дуже хотіла б подивитися на нього. Камери були переповнені гоблінами й гномами; кожна зграя горлала своїх бойових пісень, жбурляючи в супротивників кулястими блискавками.

На превелику силу Холлі якось пробивалася крізь юрбу.

— Пропустіть! — гаркнула. — Я — поліціянт на службі.

Краще б вона була не озивалася! Невтішні батьки враз насипалися на неї, мов мухи на черв’яка.

— Мій Грумпо не винен!

— Поліційна сваволя!

— Офіцере! Чи не були б ви такі ласкаві передати моєму маленькому ковдрочку? А то без неї він не може спати.

Холлі опустила дзеркальне забороло свого шолома й попрямувала далі, не озиваючись ні до кого. А колись же уніформа викликала повагу… Не те, зовсім не те нині. Тепер ти — об’єкт для нападок.

— Даруйте, офіцере, але десь загубився мій дзбан із бородавками…

— Перепрошую, юний ельфе, але моя киця видерлася на сталактит, то чи не могли б ви…

А ще можна почути й таке:

— Якщо ви маєте хвилинку, капітане, то чи не могли б ви підказати мені, як пройти до Джерела Вічної Юності?

Холлі аж сіпнулася. Тільки туристів їй ще бракувало. Тут своїх клопотів по саму зав’язку. Ба навіть вище — як вона незабаром мала довідатися.

У приймальні поліційної дільниці один відомий гном-клептоман заклопотано вичищав кишені всіх, хто стояв у черзі подати заяву; «обслужив» він так і поліціянта, до котрого був прикутий наручниками. Холлі потягла злодюжку електрошоковим кийком. Потужний заряд присмалив гномові шкіряні штани до сідниць.

— То ти вже й тут чистиш кишені, Мульче?

Мульч здригнувся, і з його рукавів посипалося накрадене.

— Пані начальнице! — заскиглив він із виразом удаваного каяття на обличчі. — Я ж нічого не можу вдіяти з собою. Така вже моя натура.

— Розумію тебе, Мульче. Ось чому наша натура вимагає кинути тебе в буцегарню на парочку століть.

Вона підморгнула поліціянтові, що припровадив гнома в дільницю:

— Любо глянути, як ви не втрачаєте пильності.

Ельф зашарівся, нагинаючись, щоб підняти з підлоги свого гаманця й поліційного значка.

Холлі уже тихенько, навшпиньки пройшла повз кабінет начальника, сподіваючись прошмигнути у свій куточок непоміченою.

— КУЦЬ! АНУ ЗАЙДИ ДО МЕНЕ!

Холлі зітхнула. Ну от! Починається…

Запхнувши шолом під пахву, Холлі розгладила бганки на уніформі й увійшла до кабінету командувача Корча.

Корчеве обличчя було бурякове від лютості. Взагалі він увесь час був такий, більш чи менш побуряковілий і лютий, за що його позаочі й прозивали Буряком. У дільниці навіть приймали ставки на те, скільки лишилося командувачеві до серцевого нападу — себто коли його грець візьме. Найвигідніше вважалося ставити гроші на півстоліття, не більше.

Корч постукав пальцем по місяцеміру у себе на зап’ясті.

— Ну? — грізно запитав начальник. — І котра ж це, по-твоєму, година?

Холлі відчула, як червоніють її щоки. Вона ж спізнилася лиш на одну хвилину, не більше. І ще ж як мінімум добрий десяток поліціянтів з її зміни не з’явився на свої робочі місця. Але командувач Корч щоразу вибирав саме Холлі, допікаючи їй доганами.

— Центральна вулиця… — промимрила вона знічено. — Чотири смуги не працюють…

— Не ображай снаршого своїми нікчемними виправданнями! — заревів начальник. — Ти ж знаєш, що таке центр міста. Вставай на кілька хвилин раніше!

Отут командувач і справді мав слушність. Холлі Куць чудово знала, що таке місто Гавань. Вона ж бо і народилася, й виросла тут. Відколи люди — «багноїди» — заходились експериментувати з глибинним бурінням, усе більше фей та ельфів стали покидати свої неглибокі твердині, переселяючись туди, де глибше та безпечніше, себто в місто під назвою Гавань. Метрополія зробилася перенаселена, обслуговуючого персоналу не вистачало. А тут іще й дозволили автомобільний проїзд через центр — от ніби й так мало смороду від усіх отих неотесаних гномів, що тиняються вулицями!

Авжеж, Корч слушно каже. Їй треба вставати трішечки раніше. Але вона цього не робитиме, поки решта не підрівняється.

— Я знаю, про що ти думаєш, — провадив Корч. — Чому це я що не день чіпляюся тільки до тебе? Чом я ніколи не гаркну на всіх отих лайдаків?

Холлі промовчала, але відповідь і так прочитувалася на її обличчі.

— Хочеш, щоб я сказав тобі, чому?

Холлі ризикнула кивнути головою.

— Тому що ти — дівчисько!

Холлі відчула, як її пальці мимоволі зціпилися в кулачки. Вона здогадувалася!

— Однак причина тут не та, про яку ти думаєш, — не вгавав Корч. — Ти — перша жінка в нашому Корпусі. Перша за всю його історію. Мільйон наших співгромадян стежить за кожним твоїм рухом.

На тебе покладають великі надії. Але є й чимало таких, хто ставиться до тебе упереджено. У твоїх руках — майбутнє сил правопорядку. Але, здається, нести цей тягар тобі не до снаги. Поки що принаймні.

Холлі розгублено закліпала очима. Досі Корч нічого подібного їй не говорив. Зазвичай він обмежувався простими зауваженнями на взір: «Поправ шолом!», командами типу «Струнко!» і всякими такими «ля-ля».