Читати книгу - "Звіяні Вітром (том 1)"

class="book">- І зовсім не хриплий,- нетерпляче відказала Скарлет.- Принеси мені мою шаль.

Мамка почалапала назад у хол, і звідти почулось, як вона тихцем гукала до покоївки нагорі.

- Гей там, Розо! Дай-но сюди шалик міс Скарлет! - А тоді гучніше: - Ото чорне ледащо! Ніколи її нема там, де треба. Доведеться самій нагору братися.

Скарлет, почувши, як зарипіли східці під ходою Мамки, тихенько звелась на ноги. Мамка, як вернеться, знов почне товкти про її невихованість, а Скарлет відчувала, що просто не зможе слухати ці порожні теревені, коли серце у неї обливається кров’ю. Скарлет стояла, не знаючи куди подітись, поки вщухне хоча б трохи біль у грудях, аж це раптом їй щось спало на думку і зблиснув промінчик надії. Тато сьогодні поїхав до Дванадцяти Дубів, до маєтку Вілксів, з наміром викупити в них Ділсі, вилицювату дружину Порка, свого лакея. Ділсі була старшою челядницею і повитухою у Дванадцятьох Дубах, і Порк, відколи одружився з нею півроку тому, без кінця надокучав хазяїнові, щоб відкупив її, аби вони обоє могли жити на тій самій плантації. І ось нині, здавшись на його прохання, Джералд поїхав туди викупляти Ділсі.

“Звісно,- думала Скарлет,- тато довідається, чи правдива ця страшна чутка. Навіть коли й не почує прямо, то однак може запримітить, що у Вілксів якесь таке збудження. Мені б тільки побачити його наодинці перед вечерею, і я все з нього витягну,- можливо, ці капосні близнюки просто розіграли мене”.

Батькові вже час був вертатись, і якщо вона хоче поговорити з ним без сторонніх, то треба перестріти його там, де під’їзна алея завертає від дороги до будинку. Скарлет тихо спустилася східцями, оглядаючись через плече, чи не стежить за нею Мамка з горішнього вікна. Не побачивши за колихкими фіранками осудливих очей на широкому чорному обличчі і білосніжного тюрбана, вона високо підібрала поділ квітчастої зеленої сукні й поспішила стежкою до дороги у своїх зашнурованих черевичках.

Темні кедри обабіч посиланої жорствою довгої алеї, сходячись угорі гіллям, утворювали щось схоже на темний тунель. Під захистком гудзуватих рук кедрів Скарлет уже не видно було з дому, і вона сповільнила ходу. Через надміру туго затягнутий корсет дівчина ледве переводила подих, але йшла все-таки досить швидко. Невдовзі вона звернула з алеї на дорогу, однак зупинилася лише тоді, коли високі дерева за поворотом повністю заступили особняк.

Розпашіла й захекана, вона присіла на пеньок і почала чекати батька. Скарлет була навіть рада, що він трохи припізнюється: вона матиме час заспокоїтись і прибрати нормальнішого вигляду, щоб не викликати ніяких підозр. Ось-ось почується цокіт копит, і на видноті покажеться батько, женучи попід гору коня, як звичайно, вчвал. Але збігала хвилина за хвилиною, а Джералд усе не з’являвся. Скарлет вдивлялася вниз на дорогу, і серце її знов почало щеміти.

“Та не може бути, щоб то була правда! - переконувала вона себе подумки.- Але чому його досі нема?”

Скарлет пробігала очима по виткій дорозі, криваво-червоній після вранішнього дощу, і подумки простежувала її всю, як вона стелеться з пагорба вниз до тихоплинної річки Флінт, проходить болотистою долиною і далі підіймається на інший пагорб, до Дванадцяти Дубів, до тієї садиби, де живе Ешлі. Тепер уся ця дорога означала для неї тільки одне: вона вела до Ешлі, до прегарного будинку з білими колонами, що стояв на пагорбі, немов грецький храм.

“Ой Ешлі, Ешлі!” - подумала вона, і серце забилося ще дужче.

Холодне відчуття розгубленості й поразки, що опосіло її, відколи близнюки Тарлтони підкинули їй прикру новину,

нараз відступило кудись у глиб свідомості, а натомість знов ожив той гарячковий неспокій, що не покидав її останні два роки.

Тепер Скарлет здавалося дивним, що хоч вона виростала поряд з Ешлі, він ніколи раніше не привертав її уваги. Підлітком вона стільки разів бачила, як він з’являвся у них і зникав, але ні разу в неї не промайнуло й думки про нього. А от коли два роки тому Ешлі повернувся з трирічного “великого турне” по Європі й завітав до них з візитом, вона раптом закохалася в нього. Просто закохалась, та й годі.

Вона саме була на веранді перед будинком, коли він під’їхав верхи алеєю - у сірому сукняному костюмі з широкою чорною краваткою, що вигідно відтінювала його білу сорочку з оборками. Ще й тепер вона пам’ятала геть усі деталі його вбрання - полиск черевиків, камею з голівкою медузи у шпильці для краватки, крислатий бриль, якого він блискавично скинув, тільки-но побачив її, Скарлет. Він зіскочив з коня, тицьнув негреняті повіддя й зупинився, дивлячись на неї,- його мрійливі сірі очі мило всміхалися, сонце переливалось на його білявій чуприні, аж вона здалася сріблястим шоломом. І він сказав: “Ти вже зовсім доросла, Скарлет”. А потім, легко піднявшись східцями, поцілував їй руку. І ще цей голос його! Повік вона не забуде, як стрепенулось у неї серце, коли зазвучав цей голос - немов почутий уперше в житті! - такий протяглий, лункий, мелодійний.

І ось саме ту мить у ній спалахнуло жадання - просте й природне жадання мати його, як-от людина хоче мати їжу, щоб їсти, коня, щоб їздити верхи, м’яке ліжко, щоб на ньому спати.

Впродовж двох років він супроводив її в роз’їздах по окрузі - на бали й на вечірки над річкою, на пікніки й на зібрання в дні судових сесій,- хоч і не так часто, як близнюки Тарлтони або Кейд Калверт, і не так нав’язливо, як молодші за нього брати Фонтейни. Але все-таки не минало й тижня, щоб Ешлі не навідувався до Тари.

Щоправда, він ніколи не загравав з нею, і в його ясних сірих-очах ніколи не спалахував той вогонь, що Скарлет завважувала у поглядах інших чоловіків. А проте… а проте, вона знала, що він її кохає. В цьому вона не могла помилятися. Інстинкт, глибший, ніж розум, дужчий, ніж знання, породжене досвідом, підказував їй, що він її кохає. Занадто часто вона перехоплювала на собі його погляд, в якому не було звичної задуми й відстороненості, а була якась туга й загадкова для неї зажура. Вона знала, що він її кохає. Але чого він не признався їй у своєму почутті? Оцього вона не могла зрозуміти. Тільки ж хіба лише цього? Вона багато чого в ньому не розуміла.

Він завжди був винятково чемний з нею, хоч тримався й відсторонено. Ніхто не міг би сказати, про що він думає,