Читати книгу - "Женя і Синько"

ви дома самі й вам хочеться з кимось порозмовляти).

Словом, Галина Степанівна більше не стала розпитувати дочку, кивнула Ізольді Марківні: ходімте на кухню. Там вона вибачилась перед учителькою, сказала, що сама поговорить із дочкою — досі вона ніколи й нічого не приховувала від неї. «Розпитаю і прийду до школи», — пообіцяла мати.

Жінки попрощалися, Ізольда Марківна на прощання мило всміхнулась і ще раз нагадала:

— А радіолу купіть. І обов’язково поставте на кухні.

...На вулиці стемніло. Спалахнули за вікнами ліхтарі,

ще напруженіший став гул машин — відчувався кінець робочого дня. Галина Степанівна поспішала — мав прийти чоловік, а на плиті ціла виварка білизни. Вона прала, викручувала простирадла й наволочки, міркувала, що зготувати на вечерю, але всі думки й клопоти заступало одне: що сталося з Женею? Що в неї за таємниці? Чому вона криється і говорить неправду? Може, оце й наступає той складний, перехідний період життя, коли ламається не тільки голос, а й характер, звички і дитина стає дорослішою? Раніше дочка була як чисте скло — все у неї на виду, все ясне й відкрите. А тепер — якась упертість, мовчання, якісь секрети.

Галина Степанівна сяк-так прибрала на кухні й зайшла до Жені. Та сиділа за столом, перед лампою, заглядала в розгорнутий підручник і щось писала. Худе смагляве обличчя було зосереджене, чубчик стирчав їжачком. А вуха — мабуть, від того, що дівчина заглядала в підручник, — злегка ворушилися.

— Задачі робиш? — спитала мати.

— Задачі.

— Виходять?

— Виходять.

У Жені завжди виходило. І задачі, й англійська, й ботаніка. Вона ніколи не просила батьків, щоб їй допомагали.

Мати постояла коло дверей, зітхнула й почала здалеку:

— Женю... Чого ви все-таки балувалися в класі?

Женя страдницьки глянула на матір, ну що, мовляв,

від мене ви хочете? І як вам пояснити?

— Знаєш, мамо, от коли вона прийде в клас, Ізольда Марківна, і просто розмовляє з нами на перерві, то така весела й хороша, і дівчата липнуть до неї — розпитують, роздивляються. А як почне урок пояснювати — ну, так нудно, так нецікаво.

— Як це нудно?

— Та просто. Аж спати хочеться... А от директор, у нього все навпаки: сам нудний, наче сердитий, а заговорить про Троянську війну — у класі тихо-тихо, навіть Бен мовчить, тільки сопе...

Мати так і не втямила, чого зірвався урок малювання. Тоді спитала відвертіше:

— Ну, а те звірятко, що в тебе було? Десь мабуть, на вулиці знайшла?

— Мамо, — глянула Женя благально, — що ви всі до мене?

На кухні в цей час щось зашипіло — видно, збігла молочна каша, і мати, охнувши, побігла туди, звільнивши Женину душу від настирливого розпитування.

Проте сьогоднішній день не закінчився для дівчинки так благополучно.

ВАСИЛЬ КІНДРАТОВИЧ НА ТРИБУНІ ООН

Київ затих. Була друга година ночі. Мати й Женя вже спали, коли на сходах почулися важкі повільні кроки — здавалося, хтось там шкребе мітлою. То повертався додому тридцятип’ятирічний прем’єр сім’ї — Василь Кіндратович Цибулько. Худий і насуплений, з перекошеними окулярами на носі, він ішов, добре заточуючись, однією рукою хапався за перила, а другою притискав до грудей сундучок з малярськими щітками. На першому марші Цибулько зупинився, передихнув і сказав: «Леді й джентльмени! Вони затопили двадцять шість контейнерів на дні Атлантичного океану! — Він ткнув пальцем у стіну. — Ви знаєте, що це означає? Це загроза світовому океану!» Цибулько похитався, строго подивився на котячу фізіономію, видряпану кимсь на рудій стіні. Посварився на кота й почовгав далі, на другий поверх, до своєї квартири. Довго встромляв ключ у замок і ніяк не міг попасти. Тоді виголосив знову: «Джентльмени, ви знаєте, що в тих контейнерах? Страшна отрута? Так, страшна отрута. Це вам кажу я, Василь Кіндратович!.. Схаменіться!..»

Щоб зрозуміти, до кого адресує свою промову Цибулько, треба повернутися трохи назад.

Василь Кіндратович різко спускався на землю. Цілими днями лазив на риштуваннях, десь під куполами собору, на дахах, на баштах, словом, там, де стружуть холодні вітри і де хмари товчуться над головою. В небі, на верхотурі, він був перший маляр у Києві. Так в усякому разі казав сам про себе: «В цьому ділі я перший — пошукайте ще такого!» Він дуже пишався тим, що фарбував стіни університету, білив і підсинював дзвіниці Софійського собору, прикрашав фасад піонерського Палацу. Він був не тільки маляр, а й ліпник, художник, реставратор.

Словом, там, на риштуваннях, Цибулько мав золоті руки. А коли спускався на землю, то ті руки інколи тяглися... до чарочки.

Треба сказати відверто: Василь Кіндратович пив рідко. Якщо й пив, то принципово — тільки тоді, коли знаходив у газетах якесь страшне повідомлення: про атомні вибухи, отруєння води чи атмосфери або щось подібне, йдучи додому з роботи і серцем відчуваючи тривогу, Цибулько заглядав до газетних вітрин, і якщо знаходив там тривожні вісті, бив себе картузом по коліну й казав: «Я так і знав! Я їх попереджав!» Обурений до краю, рішучою ходою прямував у винний погрібок, щоб там, за столиком, знайти собі співрозмовника (друга чи суперника) і довести йому: треба пристукнути імперіалістів, і негайно, бо вони доведуть нашу землю до повної катастрофи.

Так було й цього разу. На першій сторінці «Известий» він прочитав повідомлення — «Смертоносний вантаж», де говорилося, що Вашінгтон затопив у водах Атлантики 3000 тонн отруйного газу. Це настільки його потрясло, що він замовив собі потрійну порцію вина, мало не побив дідка-компаньйона, який заявив, що газ — то мильні бульбашки, рознесе його океанська вода й сліду не залишиться.

Розбушованого Цибулька ледве втихомирили й спровадили за двері погрібка.

До глибокої ночі ходив після того маляр Цибулько площами й бульварами