Читати книгу - "З матір'ю на самоті"

попервах приховував навіть від матері. Уперше я почула його вірш про вчителів на вечері зустрічі з випускниками нашої школи. Той вірш так сподобався усім, що Васю попросили прочитати ще раз. Я раділа разом з усіма і плескала в долоні.

Поет: А от в університеті серед наших однокурсників Василь неохоче показував свої вірші. Приблизно до третього курсу мало хто знав про те, що Симоненко пише прекрасні поезії.

Мати: Може, він соромився…

Поет: Не тільки тому. Хоча справжні поети завжди соромляться своїх перших віршів — ніби переступають межу гріха і страху перед усім світом. Адже вони вирушають у дорогу до живого Шевченка, до Франка, до Лесі Українки.

Мати: Це справді страшно. Люди можуть запитати: куди ти, хлопче, йдеш?..

Поет: А Василь же був натурою тонкою, надто делікатною, сором’язливою і вразливою. А серед нас тоді (як і тепер) було удосталь гострозубих критиків. Ми так безжально одне одного критикували, що з декого аж пір’я летіло. А з другого боку — рясно розкидалися епітетами і порівняннями. Кожен майбутній журналіст чи філолог уявляв себе у мріях і в снах маститим прозаїком або ж поетом. У нас були вже свої університетські класики, було на кого рівнятися. Це нині відомі, талановиті письменники-романісти Юрій Мушкетик та Василь Шевчук. Тоді ж ми тільки починали. Та вже виношували свої перші поетичні книжки наші однокурсники і позакурсники. Серед них — по-дівочому ніжна Тамара Коломієць, вродлива і мудра Наталка Кащук, добросердний Борис Олійник, заквітчаний Володимир Коломієць, йоршистий Василь Діденко, замріяний Роберт Третьяков, бентежний Володимир Підпалий, соромливий Петро Засенко, розважливий Станіслав Тельнюк, старанний Олесь Лупій, хитруватий Микола Сингаївський… Дещо пізніше вийшли в люди наші побратими-університетчики Іван Драч, Дмитро Онкович, Володимир Забаштанський та інші.

Мати: Вася не раз говорив мені, що саме на вашому курсі щасливо збіглися з усіх усюд талановиті хлопці та дівчата.

Поет: Це був унікальний, справді неповторний курс. Ні перед нами, ні після нас такого юного розмаїття не було. Тільки з нашого курсу — випуску 1957 року — в українську літературу прийшли мої та Симоненкові друзі: незабутній повістяр Віктор Близнець, наші відомі публіцисти Анатолій Москаленко, Борис Рогоза, Вадим Решетилов, Валерій Князюк, чудові гумористи Юрій Ячейкін, Іван Шпиталь, Іван Дубенко, дитячий письменник Іван Сподаренко, романіст Василь Чехун, перекладач Анатоль Перепадя, оповідач Микола Будник та Василь Костюк… До цього дружнього студентського товариства слід додати також наших гуртожитських сусідів — класика білоруської літератури Володимира Короткевича та нашого найпершого критика і літературознавця Анатолія Шевченка… Отже, Симоненко не з’явивсь на сірому літературному тлі — як дехто пише. Та й сам університет наш, який носить ім’я Тараса Шевченка, ні коли не був сірим.

Мати: Із ваших університетчиків, кого ти назвав і не назвав, я багатьох знаю особисто, а інших — із Василевих розповідей. Давно пам’ятаю Тамару Коломієць, Юрія Ячейкіна, Василя Діденка, Бориса Олійника, Петра Засенка, Володимира Біленка… Їх Вася шанував і я шаную.

Поет: Ми не назвали одного з найперших, найвірніших Василевих друзів: Толю Перепадю. Ще на першом курсі він чудово знав французьку мову і силенну силу віршів із української класики. Своїм набутком Перепадя охоче ділився із нами. Опісля закінчення університету, працюючи на ниві художніх перекладів, наш Анатоль постійно дбав, щоб творчість Симоненка знали українці всього світу (заборонені вірші В. Симоненка на цигарковому папері Анатоль Перепадя пересилав у Мюнхен Іванові Кошелівцю. — М. С.).

Мати: Перепадя справді вірний і надійний друг. Мій Василь йому завжди радів.

Поет: Доки я назвав лише тих однокурсників, котрі стали письменниками. Та з наших однокурсників вийшло чимало першокласних журналістів, відомих майстрів гострого пера. Серед них — Петро Савченко (староста нашого курсу), Майя Бураківська, Володимир Крижанівський, Микола Кіпоренко, Леонід Карнаух, Юрій Кальченко, Олександр Гаврилов, Галина Кокостікова, Іван Коваль, Юхім Лазарєв, Віктор Нестеренко. Ось у якому добірному товаристві розвивався і мужнів Василь Симоненко!..

Мати: У ваші студентські дні Вася писав мені з гуртожитку, що живете ви бідно, зате дружно і весело.

Поет:

Хоть в кармане ни гроша. Так за то поет душа, —

Це одна із наших популярних студентських пісень… А ваші материнські послання Вася читав і перечитував уголос для хлопців нашої гуртожитської кімнати. На ті листи відповів також віршем «Лист».

Мати: Я теж того вірша знаю:

Знов листа мені прислала мати, Невеличкий лист — на кілька слів. Пише рідна, що навколо хати Чаш садок вишневий забілів.

Поет: На жаль, я в гуртожитку не одержував ні материнських листів, ні батьківських посилок, бо з дитячих літ залишився сиротою. Та й Василеві було непереливки, бо що ви могли прислати йому з бідної хати чи з бідного колгоспу? Але ми не раз ділилися єдиним шматком хліба, останнім карбованцем. А вечорами або й ночами ходили на підробітки. Вантажили у київськім «Рибкомбінаті» важелезні діжки з оселедцями, за що одержували солоні дарунки морів та океанів.

Мати: Вася був гордий, не хотів (як він казав) мене експлуатувати. І тоді, щоб заробити якусь копійчину він пішов працювати рознощиком вашої студентської газети «За радянські кадри».

Поет: Та все-таки найважче було вчитися нашим однокурсникам-фронтовикам. А їх було багатенько. Xодили вони у військових шинелях, при орденах та медалях, чим викликали захоплення не лише серед нас, а й між університетськими сивочолими професорами. Усі ж вони пройшли через пекло війни, кували щасливий день Перемоги. Окрім того, дехто з них уже друкував свої перші кореспонденції у фронтовій пресі. Коротше кажучи, вони були для нас обстріляними авторитетами. А коли наші «старички» вечорами збирались до гурту, то ми не відходили від них ні на крок. Там можна було почути щось нове про бої за Сталінград чи Берлін, неповторну оповідку про дивовижну військову ситуацію, або ж веселий солдатський анекдот. Щоправда, вони ставили до