Читати книгу - "Голова Дракона, Леонід Михайлович Тендюк"

лягли на горло, обручем здавили шию.

— Ча… ча… ча! — намагавсь я й не міг вимовити імені підступної людинориби.

Напад мене приголомшив. Я — чого лукавити! — злякавсь і розгубився. Та спрацював інстинкт самозбереження. Я переборов розгубленість і пішов у наступ. Хоч як гидко було торкатися холодного тіла, схопив-таки людинорибу на оберемок і з усієї сили притиснув до себе.

Обійми мої — міцні. Долоні-ласти на шиї, відчув, розслабились, і я нарешті ковтнув повітря.

Та істота і не збиралася здаватись: застосувавши прийом карате, вона зробила мені підніжку — ми, сплівшись, покотилися на брилу.

Людинориба опинилася внизу, я сидів на ній верхи. Схопивши вище зап'ястя її крижані руки, колінами притискав тіло до брили.

Сніп світла ковзав по кущах, наносячи на них світлі кружала. До нас він не діставав, але з листя сюди падав смарагдовий відсвіт, і було видно як удень.

Я впритул розглядав ненависну істоту, бачив страдницькі, панічно налякані очі, бліде, ніби злиняле, обличчя.

Заніс було руку, щоб ударити по голові, та враз почув:

— Не вбивай мене, дон ті…

— Гаразд, тхан мен,[1] — з іронією відповів я.

Очі людинориби наповнилися слізьми, і я з жалю відмовився од свого наміру.

— Ти знаєш мою мову?! — схлипуючи, спитала. — Ти — теж в'єтнамець? Нас нацькували один на одного. Розумієш це?

— Я-то розумію, а от ти — ні. Інакше навіщо було нападати? Варвар! — сердито додав я.

— Варвар… — ніби роздумуючи і не погоджуючись із тим, що я сказав, тихо повторила людинориба.

— А як же інакше тебе назвати?

— Називай, як хочеш, тільки знай: я не винуватий.

— Не винуватий! — уїдливо докинув я. — Так хто ж тоді відповідає за твої вчинки?

Людинориба мовчала. Потім, боязко озираючись, мовила:

— Якщо ти мене не викажеш, я розповім тобі все.

— Слухаю, слухаю, — згодивсь я.

І людинориба розповіла. Оповідь ту я переповім трохи пізніше, а зараз, аби вас не стомлювати, скажу лиш, як розгорнулися події.

Дізнавшись, що Чанг, як і його товариші, в полоні і над ними нелюди провели досліди — кожному пересадили риб'ячі зябра, і такий же експеримент збираються проробити над нами, трьома акванавтами, я з допомогою Чанга задумав план утечі.

До речі, в Чанга лишилася одна легеня, він може жити на суходолі і, отже, якщо поталанить, утече з нами. Решта його товаришів приречена жити у воді: вони без легень.

— От ми й порозумілися, людинорибо! — вислухавши, сказав я.

— Не називай мене так, — попросив Чанг, і на його обличчі відбився гнів.

— Даруй… — знітивсь я.

Після почутого справді було негоже називати його так.

— Ну, а тепер, Чангу, йди до своїх, — порадив я. — І, як ми й домовилися, скажи, що ти мене задушив.

— Гаразд, я так і зроблю, — погодився він. І додав: — Не забудь же, що я тобі казав про печеру — вхід до неї добре замаскований.

— Не забуду, друже! Чанг підвівся, обійняв мене.

— Прощавай, дон ті!

Ставши на край скелі, він скочив униз. Вода розступилася. Чанг, а слідом за ним інші людинориби, блимаючи ліхтарями, зникли в глибині.

Я сидів, сховавшись за кущі, вражений несподіваною зустріччю. І, мабуть, нагадував того японця з повісті Акутагави «В країні водяних», який уздрів вихідців із підводного царства — каппів.

СЕЗАМ, ОДЧИНИСЬ!

Ніч минала.

Зорі згасли, високе небо понижчало й зарожевіло. В прірву над океанарієм хлюпнуло світло. Воно, ніби течія, що набігла на мілководдя, скаламутило темряву, і з неї проступили розпливчасті обриси скель.

Не дожидаючи, поки розвидниться, я навпомацки поліз угору.

Дедалі світлішало. Мене оточило кам'яне громаддя. Його я вже бачив, пробираючись учора з товаришами. Але — що це? Перед очима незнайома місцевість — рівне, обрамлене крутогір'ям плато.

Знизу до нього вів вузький прохід. На карнизах кущилися чагарі, з гілок звисало повітряне коріння тропічних орхідей. Густо всіяні зірчастими квітками батоги рослин нагадували казкові гірлянди або живі, зібрані в пучок червоно-крапчасті ліхтарі. Здавалося, вони палають, і вогонь, золотими прожилками заштрихувавши туман, вигаптував ажурні лаштунки, які, незважаючи на безвітря, тихо погойдувалися з боку в бік.

Саме плато, схоже на сцену античного театру, було встелене ніжною зеленню. У цьому величному «театрі» я був єдиний актор. З подертими колінами, голий, босий…

Не встиг рушити з місця, як трава полягла, припавши аж до землі. Крок-другий, і на ній зав'юнилась доріжка. Зупинився — трава випросталась, а стежки переді мною не стало.

«Що за чортівня! — розізлився. — Чи не галюцинація?» — і навпростець побіг до найближчої скелі.

Трава на відстані кількох метрів знову розступилася.

Якби мене хто побачив, подумав би: чаклун, а може, божевільний. Втім, він би помилився, бо чарів не було, і розум мій не потьмарився.

Згадавши розповідь природознавця з «Буревісника», я нарешті збагнув незвичайну поведінку чудернацької трави.

Адам Варфоломійович — так звали професора, який ходив із нами в рейс, — замолоду вивчав рослинний світ Калімантану. Одного разу на тому острові він натрапив на зарості мімоз, здатних чутливо реагувати. Коли до них наближатися, листя згортається, охоплені судомою стеблинки хиляться додолу.

— Ви, очевидно, чули, — зазначив тоді природознавець: — Науці