Читати книгу - "Велика, більша й найбільша, Єжи Брошкевич"

сусідньому вільному столі. Коли повернувся Худий із пивом і налив собі кухоль, хлопчик обернувся і ввічливо сказав:

— Смачного вам.

Худий буркнув собі під ніс “дякую”, а його приятель хитро примружив око.

— За щеня, — шепнув він, — теж дадуть нам добрі гроші. Це тебе цікавить, га?

Але Худий і далі не знав, на що зважитись, він зморщив чоло і свій пташиний ніс.

— Мене цікавить інше. Чи не злапають нас у твоєму Кусьмідрові? — промимрив він.

— Ти що, збожеволів? — гаркнув Товстий. — Я там знаю, де сховатись.

Худий знову зітхнув, мабуть, удванадцяте за цей день:

— Я хочу бути вже там.

Товстий знизав плечима і, показуючи, що не має охоти далі говорити з дурнем, закрився газетою. І знову запанувала тиша.

Над прилавком швидко сновигали спиці. За якимсь часом худий чоловік задрімав над пивом, а товстий над газетою. Тільки хлопчик у синьому пальтечку і беретику порався коло свого, правду кажучи, надто вже кривого сірникового колодязя і мугикав під ніс пісеньку з невідомою нам мелодією і такими словами:

А мамуня йде,

А мамуня йде,

А мамуня йде,

Уже йде до нас!

Отож немає нічого дивного, що, коли відчинилися двері, хлопчик аж підскочив на стільці і розвалив свого кривого колодязя. Але його усміхнене обличчя одразу ж похмурніло, знову стало сумне. У дверях з’явилася зовсім не та людина, про яку він співав та на яку чекав, а якийсь зовсім чужий, одягнутий у довгий плащ, хлопець.

Хлопець вклонився ще в дверях і сказав, звертаючись до всіх одразу:

— Добрий вечір!

Тоді малюк у темно-синьому беретику закричав з новою надією:

— Хлопчику, ти не бачив моєї мамуні?.

— Ні, — відповів хлопець.

— Шкода, — зітхнув Синій Беретик, і підборіддя в нього легко затремтіло.

Але над ним одразу ж схилився вусатий чоловік і лагідно почав його заспокоювати:

— Адже я тобі казав, що мамуня вже їде поїздом і зараз до тебе прийде. За півгодини поїдемо до Кусьмідрова.

— Даруйте, — сказав старший хлопець, підходячи до столика, за яким сидів Синій Беретик. — Можна тут посидіти? Я теж їду… Їду до Кусьмідрова.

Вусатий товстун пильно глянув хлопцеві просто у карі вічі, і той погляд несподівано став важкий і холодний, наче від невисловленої погрози.

— Там теж є місце… — почав він сердито, показуючи в протилежний куток, але хлопець його перебив:

— Я везу гроші для татка, — похвалився він з дурнуватою посмішкою, — і не хочу бути сам.

Почувши таке, Товстун одразу ж перемінився. Він глянув на хлопця лагідно, з майже батьківською турботою. Обличчя йому проясніло, плечі розправились.

— Як це? — здивувався він. — Отак сам і мандруєш? І багато в тебе тих грошей?

Хлопець опустив очі.

— Тато заборонив говорити, — пробурмотів він.

Але товстий чоловік уже схопив його за лікоть, притяг до себе, поплескав по спині і знову широко посміхнувся.

— Ну, сідай, хлопче! — гукнув він. — Сідай з нами, гуртом і мандрувати веселіше. То як? Радий?

— Дуже радий, — відповів хлопець.

— А я ні, — зітхнув Хидий, цідячи далі своє пиво.

Хлопець у плащі ще раз ввічливо вклонився і сів біля Синього Беретика.

— Хочеш, — сказав він, — я збудую тобі чудовий колодязь.

— Добре, — посміхнувся Беретик. — А як тебе звуть?

— Горошок, — відповів хлопець.

Ось так Горошок виконав першу частину плану, за яким він мусив відшукати на Трушівській станції хлопчика в синьому пальтечку і береті та його непроханих опікунів.

Треба сказати, що Горошок зробив навіть більше, ніж передбачалося. Бо ж він не тільки знайшов тих, кого шукав, але й зміг до них підсісти і навіть, завдяки вигадці з “грішми для татка”, зацікавив Товстуна. Виходило так, що тепер не йому доведеться пильнувати, щоб злочинці ре втекли, а, навпаки, вони пильнуватимуть, щоб не втік Горошок. Загалом, усе йшло гаразд.

Але, коли правду казати, хоч усе і йшло як слід, Горошок відчув себе дуже самотнім.

Капітан з Ікою поїхали виконувати другу частину плану. А поки що Горошок міг розраховувати лише на власні сили. Нема чого критися: проти двох дорослих супротивників Горошкові сили були досить мізерні.

Та все було б гаразд, коли б не… час. Так, саме час. Злочинці мали їхати поїздом до Кусьмідрова — тобто менш як за півгодини. А Горошок знав, що він не може цього допустити.

Вся надія була на Іку — чи встигне вона за ті півгодини виконати другу частину плану. А якщо ні? Що тоді?

Горошок і сам не знав, що він робитиме. Сидячи поруч з малим Яцком і будуючи для нього колодязь із сірників, присягався сам собі, що вже ніколи не випустить його з-під свого нагляду, не дозволить і нікуди завести.

— Я не вмію будувати таких колодязів, — сказав малюк. — Дуже гарний.

Горошок усміхнувся.

— А ти дуже милий пацан.

— А що це таке — пацан? — спитав весело хлопчик.

— Пацан? — замислився Горошок. — Пацан — це просто… малюк.

— Ага, — сказав Синій Беретик. — Але за рік я вже не буду малюком, правда?

— Правда.

Товстун уважно прислухався до цієї розмови, Худий і далі куняв над своїм пивом.

Він підвів голову лише тоді, коли Товстун, підсунувшися до Горошка, спитав:

— А ти не зміг би, хлопче, розміняти мені сто злотих?

“Ага, — подумав Горошок, — ти хочеш переконатися, чи є в мене гроші?” Він ґречно відповів:

— Вибачте, на жаль, не зможу. По-перше, тому, що тато не дозволив мені навіть виймати гроші, а по-друге, у меле банкноти лише