Читати книгу - "Поезії, що не ввійшли до збірок (1875-1898), Франко І. Я."

class="p1" style="">І лиця радісні,

Незмучені,

І очі яснії,

Блискучії.

 

О, не будіть його,

Вихри шайні,

Най щастя хвилю хоть

Зазнає в сні!

 

 

 

«Не все іще було, що може бути…»

 

 

Не все іще було, що може бути.

Не все, що мож розумного гадать,

було вже гадано. По тій же пути

не все історії колеса мчать.

 

Та тільки що розумного творилось,

розумного гадалось до сих днів,-

найменш у мозках одиниць зродилось,

найбільш народ зробив і виповів.

 

I. ПРИВІТ

 

 

Підгір’я моє ти зелене,

Як чудно хороше єси!

Як дружно глядиш ти на мене,

Потужної повне краси!

 

Так широко, щиро, любовно,

Так ніжно мене обняли

Життям трепечущі обняття

І в жили огню долили.

 

Так дружно, так щиро, як мати,

Так ніжно, як любка отсе

Ти ‘д груді широкій, цвітучій

Гаряче притисло мене.

 

Я чую, як серце в ній б’ється,

Як кожда кровинка тремтить,

Я чую, що в кождій частині

І радує, й тисне, й болить.

 

Весь безмір утіхи живої,

І руху, й тепла, і красок,

Весь безмір живучої болі,

І розкладу, й смерті сплива,

 

Мов потік огнистої лави,

В розбурхану душу мою,

Всі змисли, всі пори, мов річки,

Раз в раз доливають огню.

 

Розширені груди всисають

Твій воздух, пахучий бальзам,

Заблукані очі шукають

Кінця твоїм темним лісам.

 

Заблукані очі ширяють,

Но все не находять часу,

Щоб мозкові всю передати

Твою ненаглядну красу.

 

Вітай же, вітай ми, мій краю,

Безсмертная любко моя,-

Як довго, як болісно довго

З тобою не бачився я!

 

Понурії, камінні мури

Держали мене взаперті,

Морозили мозок і мислі,-

Я мучивсь, ридав в самоті.

 

Но нині пропало ридання,

Проч згадка о тім, що було!

Бо нині у груді ми море

Нового життя наплило!

 

II. БУБНИЩЕ

 

 

Встає променистеє сонце

З рожевої постелі мли,

І найперш на нашім Підгір’ї

Золоті його очі уткли.

 

Вершки, наче груди дівичі,

Проснулись - зітхнули - здрогли,

Росу, мов нагрудник перловий,

На ніжную зелень стрясли.

 

І враз рум’янцем облилися,

А ріки в споду, мов уста,

Нам’єтно нараз зашептали

До ясного любка-царя.

 

Но він з пурпурового ліжка

Зриваєсь, з розкішних обнять,

В дорогу,- гінці променисті

За тьмою наздогін біжать.

 

Вна темно лице своє криє

В долині й додолу паде

В чагарі та дебрі і млами

Густими вкриває себе.

 

Но що се за велет потужний,

Що гордо, мов ворог, підніс

Чоло своє темне до сонця,

А в землю по колінки вріс?

 

Чи привід се пітьми нічної,

Що з сонцем боротись забаг?

Чи велет предвічний заклятий

Тут, ставши скалою, застряг?

 

Погляньте на нього! Віками

Пооране сміле чоло,

Но декуди, зморшки щоб вкрити,

Вно з зелені маску вдягло.

 

Погляньте! Ось в камінній груді

Злий ворог діру му прошиб,

І око цікаве тривожно

В таємну втискається глиб.

 

І сонця промінчик з собою

Приносить у темну нору,

І в велета серце загляне

Крізь люту, глибоку діру.

 

І велета мислі відвічні,

І велета дії страшні

Читає закріплі, застилі

В холодній, скалистій стіні.

 

 

 

ТРИ АРЕШТАНТКИ

 

 

До двох арештанток-бабів

Ще третю пан ключник привів

І, крикнувши грізно до них:

«Лягайте спати!» -

Пішов. Бренькіт замків затих,

Дрімали грати.

 

Приведена стала, мов паль.

Чи страх обезсилив, чи жаль?

Цікаво й жалібно тамті

На ню гляділи;

Збалакались далі й усі

Так гомоніли.

 

Перша

Ой, жіночко добра, відав,

Послідній вже час нам настав!

Питаєш, сюди що мене привело?

Аж сміх повісти.

Із маслом чи треба ж мені було

До пана лізти?

 

З сусідом я в праві за став;

Суддю підплатив він і прав.

«Постій,- я гадаю,- подам

І я їм дари.

Чей, бідній вдові й сиротам

Не буде кари».

 

Дві фасочки масла взяла-м,

Дізналась, де той сидить пан,

Що нашу ме справу судить,-

Іду. Аж слабо,

Так страшно. Зирнув і кричить:

«Чого ти, бабо?»

 

Я - чи то ж я знала біду? -

Вклонилась і масло кладу,

Розказую, в чім моя річ,-

Мій боже милий!

Як вержесь! Як верескне: «Пріч!»

З усеї сили.

 

Та ще якісь інші пани

Сиділи. Давай же вони

Сміяться, а той аж кипить,

Немов на грани.

«Візьміть ї! візьміть ї! - кричить.-

Поліціяни!»

 

Прискочили, вхопили вмиг.

Я прошуся, молюся в них.

«Де прете!» - «До цюпи!» - кричить.

«За що? - аж плачу.-

Чи мало дарунку? Бог зрить,

Я ще достачу».

 

«Дурна, не за те в цюпу йдеш,

Що мало дарунків даєш.

Як хтіла дарунки давать,

То треба знати,

Було не сюди з тим ся пхать,

А йти до хати!

 

До пана додому зайти,

Що мала, туди віднести

І пані суддисі зложить,

Її просити,-

Вона якщо схоче зробить,