Читати книгу - "Поезії, що не ввійшли до збірок (1875-1898), Франко І. Я."

style=""> 

* * *

 

На стрісі, край угла селянської хати,

Сів ворон та й кряче, недолю віщує.

Почула зловіщеє крякання мати

Та й так собі в серці гадкує:

 

«Ех, вороне клятий, чи много

Сей рік матерів буде мліти,

На войну в криваву дорогу

Виряджаючи ріднії діти?»

 

«Раз, два, три»,- стара шепотить,

А ворон все кряче без впину.

«А мій же соколик?..» Ох, цить, мати, цить!

Ти перша в дорогу ладь любу дитину!

 

 

* * *

 

На стрісі, край угла селянської хати,

Сів ворон та й кряче, недолю віщує.

Зловіщеє крякання парубок чує,

Взяв ворона стиха питати:

 

«Ей, вороне клятий, чи много

Сей рік молодих голов ляже

У бою кривавім, від вражих

Шабель серед поля чужого?»

 

«Раз, два, три»,- легінь шепотить,

А ворон все кряче та й кряче.

«Що ж буде зо мною?» Цить, братчику, цить

Ти перший поляжеш, сараче!

 

 

* * *

 

На стрісі, край угла селянської хати,

Сів ворон та й кряче, недолю віщує.

Дівча молоде теє крякання чує

І ворона стало питати:

 

«Ей, вороне клятий, чи много

Сей рік дівчат з нужди й недолі

Без хліба, кута, поневолі

Піде встиду й ганьби дорогов?»

 

«Раз, два, три»,- дівча шепотить,

А ворон все кряче без впину.

«Що ж буде зо мною?..» Ох, цить,

І ти не вродилась в щасливу годину!

 

 

* * *

 

Тут батько, тут мати важенько зітхає,

Тут брат, тут сестра тайком сльози втирає,-

Над хатою горе зависло грозяче;

Всіх серця здавила таємна тривога,

Бо всім постелилась терниста дорога,-

А ворон на стрісі все кряче та й кряче.

 

12/III

 

«Питаєш, чим я согрішив…»

 

 

Питаєш, чим я согрішив,

Чим пана бога прогнівив,

А не питаєш мя про те -

Немовто се сміття пусте -

Чи много я терпів, страдав,

Чи правди, волі я бажав,

Чи я як думав, так робив,

Чи щиро я людей любив?

 

1/VI

 

[ОПОВІДАННЯ ЦЮПАСНИКА]

 

 

Що ж, мій грунтик божов волею

Варт був ринських зо п’ятсот,-

Та, притиснений недолею,

Сто-м позичив в банку от.

 

Позалатував прогалини,-

Не лишилось і гроша.

Рату дай,- та ба, підвалини

Погнили! Згибай душа!

 

«Ну,- гадаю,- зачекаємо

Ще до осені,- чень, чень

Зеренця деяк придбаємо,

Проженемо чорний день».

 

Та й то зразу так вказалося,

Що аж глянуть радощі!..

Та не дав бог! Як приллялося

З неба!.. Тучі та дощі!..

 

А напослідку як кинуло

Градом,- витовк все дотла:

Що в полях було - погинуло,

Та ще й бульба погнила.

 

Був комісар. Понотовано,

Що там град в кого побив;

Півподатку ми даровано,-

Но я й цента не платив.

 

Півподатку! А мені чим жить -

Не подумали пани!

А тут й банк за рати ще давить…

Хоть відразу гинь на пни!

 

Хтів я далі й спродати тото

Поле, бо вже що робить?

Та бо ба, й за півціни ніхто

Не трафляється купить.

 

А тут ще наказує ми віт:

«Продавати грунт не смій!

Банк на нім записаний стоїт,-

Банк наперед заспокій».

 

«Га,- гадаю си,- кой так зайшло,

Що й неволя тут мя ссе,

То вже їй не стерплю, хоть би що,-

Най пропаде радше все!

 

Вже волю в арешті згинути

І розгнитися зовсім,-

Власний дім волю покинути,

Ніж арештом жити в нім!»

 

Тож я жінці, дітям і собі

Міхові пошив торби,

І вночі ми, мов злодії, всі

З свеї хати утекли.

 

Встид, неначе вартівник чуйний,

Все кричав до нас: «Верніт!»

Но розпука, наче лютий змий,

Все нас гнала в темний світ.

 

Жінка тюпала, ридаючи,

Я за руки вів дітий,-

В темну бездень поглядаючи,

Я мовчав, мов кам’яний.

 

В наймити дітей дорогою

Поміж люде-м розіпхав,

Ну, а сам сюди з небогою

У Борислав ся попхав.

 

Вна не довго тут й хитваніла,

Вмерла гнеть на другий рік…

І мене грижа стоканила,

Ледве ще-м ся підволік.

 

Знов мя лихо допиталося:

Жандарі загнали тут:

В те село - бодай запалося!

Де-м родивсь, цюпасом шлют…

 

«На небі чорна тьма…»

 

 

На небі чорна тьма

І тьма долом;

По небі стада хмар

Женуть чвалом.

 

Мов люта гадина,

Вихри свистять

І в очі кидають

То дощ, то град.

 

Під темнов брамою

Замкнутою,

Залізом, штабами

Окутою,

 

Без шапки й огортки

І без чобіт

Дрижаче з холоду

Дитя стоїть.

 

І рученятами,

Що моці є,

О штаби грубії

Надарма б’є.

 

Не вчують у дворі,

І бить дарма,

А в вихру, граду, хмар

І серць нема.

 

В куті під брамою

Воно клубком

Стулилось, з стужі го

Проймає сон.

 

І сниться біднятку

Своє село,

Отець, хатина - в ній

Тиша, тепло…

 

І сниться материн

Солодкий спів,

Від ситих страв смачних

Аж гнеться стів.