Читати книгу - "Лихе око"

життя. Квартира. У новому будинку. Не дуже дорога, в Житомирі загалом дешевші помешкання.

Тепер в інтернет зайшов зі свого телефона Гайдук.

– Від тринадцяти тисяч доларів, у цьому районі. – Він показав результат Лорі. – Підозрюю, що ви маєте рацію, Ларисо Василівно. Не тринадцять, але двадцять штук «Кредитний» за злив заплатив. Тепер наш зрадник має житло, яке здаватиме. Майже за всі гроші світу. Ну, вгадали?

На Борисюкове обличчя лягла тінь.

– Не ваше діло, – огризнувся.

– Вгадали, – ствердно, впевнено, вже без крихти сумнівів кивнув шеф. – Усе ж таки, Ларисо Василівно, вам ціни нема. На відміну від… – палець тицьнув на пузаня. – Цей собі ціну склав. Неодмінно перевіримо. Це забере трохи часу. Та він не міг поміняти відео на обіцянку. Отже, оборудка офіційно проведена вчора.

– Або позавчора під вечір. Або й справді вчора, у першій половині дня, – вирахувала Лора. – Вперше відео з’явилося на сторінці, яку я знайшла вчора о тринадцятій сорок. До того часу всі права на квартиру мали б уже бути оформлені й занесені до відповідних реєстрів. Ми не зможемо забрати в нього власність. Не знаю, чи хтось зможе. Але далі займатися цією особою мені нудно.

Лора говорила так, ніби Бориса Борисюка не було в його власному кабінеті.

4

За годину Лору зустріла дружина Графа.

– Зоя.

Вітаючись, вона простягнула руку. Не легенько стиснула, як зазвичай прийнято між жінками, – потиск нагадував чоловічий. Тому Кочубей спершу звернула увагу на сильні руки. Потім – на погляд нової знайомої: відкритий і колючий водночас. Лора вже знала, що Зоя Граф лише на рік молодша від неї, нещодавно відзначила тридцять три. Та з вигляду була старшою років на п’ять, хоча – такий парадокс – це в ній і приваблювало.

Лора побачила перед собою типову ділову жінку, котра звикла домінувати й вирішувати все за всіх сама. Але разом із тим у Зої Граф відчувалися виразні жіночі нотки. Вона зовсім не відповідала образу такого собі «мужика в спідниці». Радше – приваблива жінка, яка змушена взяти на себе купу обов’язків, що досі вважаються в суспільстві здебільшого чоловічими.

Не кожна могла б керувати транспортною фірмою, нехай невеликою.

Не кожна могла б працювати в таксі.

На погоду Зоя не зважала. На ній було розстебнуте червоне коротке пальто, під колір «камаро», біля якого стояла. Поли відкривали світло-сині джинси, кофтину в тон штанам, замшеві чобітки з невисокими, але широкими халявами. На її тлі Лора, звична вдягатися хай стильно, але при тому не впадати в очі, відчула себе бідною родичкою. Відчуття посилила шапочка – адже коротко стрижена, ще й підфарбована Зоя залишалася простоволосою.

– Я думала, що ви з чоловіком живете разом, – сказала Кочубей.

Гайдук дав їй віжки управління, довіривши розмову, точніше – допит винуватця. Сам від Богунії взяв таксі й подався залагоджувати більш нагальні справи. Безпека «Омеги» раптом опинилася під загрозою, про що шеф навіть не здогадувався, бо не копав глибоко. Дбати про неї, вживати контрзаходів – його основний обов’язок. На цьому фоні ганебний вчинок охоронця-протеже зі зрозумілих причин перейшов до розряду другорядних.

– На щастя, Вадик має власний барліг. – Зоя, говорячи так, на щасливу аж ніяк не скидалася.

Вона чекала на іншому кінці Житомира, теж у спальному районі, але забудованому раніше. Зараз вони стояли в неохайному дворі біля єдиного парадного, яке було в панельці на дев’ять поверхів – стандартна блочна забудова сорокарічної давнини.

– Бабуля внучкові відписала.

– Його бабуся ніби жива.

– То по материній лінії. А спадок – від тієї, що по батьковій.

– Ясно. Ви сказали – на щастя…

– Бо можу від нього відпочити. Вадик ховається тут. Або – я зачиняю.

– Ховається?

– Наприклад, зараз заховався від ганьби. І це добре, бо очей сусідам не муляє. Та й різні журналісти-блогери не морочать голову.

Сокіл запаркувався трохи далі, за рогом будинку. Лора припустила, що розмова вийде довгою, тож дала напарникові карт-бланш у часі. Зазвичай у таких випадках Богдан зачинявся в салоні, вмикав тихенько будь-яку радіохвилю й дрімав під звуки.

– Ви ще сказали – зачиняєте…

– На ізоляцію. Тільки так можу впоратися.

– Із чим? – Лору дратувало, коли треба було витискати слова по краплі.

– Господи, – Зоя витягла з сумочки цигарки. – Ви не проти?

– Навіть якщо проти – ви ж усе одно закурите.

Зоя прикурила від дешевої запальнички, випустила дим убік.

– Хочу кинути. Навіть іноді вдається. Та хіба з усім цим… А! – Вона приречено махнула рукою.

– То з чим не впораєтеся? – нагадала Лора.

– Вадик – алкаш, – просто пояснила Зоя. – Зараз це не модно. Тим паче для чоловіків його віку.

– Йому, здається, двадцять шість…

– Двадцять сім. Уже.

– Що значить – не модно? Що ж тоді модно?

– Наркотики. – Зоя знову затягнулася. – Принаймні в їхньому віці. Добре, хоч у мене татко бухав.

– О, Господи! – вирвалося в Лори. – Даруйте, але чому – добре?

– Знаю, як дати цьому раду. Мама зачиняла батька у квартирі, коли йшла на роботу. Проблеми, звісно, – ми ж усі разом жили. З Графом легше. Сама його сюди заганяю. Він мене слухає, хоч і бурчить.

– Бо ви – старша?

– Не починайте. – Зоя глянула на кінчик цигарки, збила нігтиком попіл. – Вік не має значення. Вадим усіх слухає. А ще – час від часу тікає, як сам каже, до себе, на свою територію. Щось йому муляє. Точніше – муляло.

– Зараз не муляє?

– Дев’ять місяців я мала спокій, Ларисо Василівно…

– Лора, – м’яко поправила Кочубей.

– Дев’ять місяців, – повторила Зоя. – Знаєте, як ми познайомилися? Влаштувався водієм на мою фірму. За якийсь час на нього поскаржилися пасажири: п’яний на маршруті. Поговорила з хлопчиною перед тим, як вигнати, бо розмова в мене коротка. А потім, не повірите, так жаль його стало…

– Чому ж – повірю. Ваш чоловік – із тих, кому треба дружину й маму в одній особі.

– Не коментую. – Зоя докурила до фільтра, витягла з сумочки паперову серветку, акуратно загорнула бичок. – Скажу інше: у мене на маршруті, розуміється, він працювати вже не міг. І куди приткнути новоспеченого чоловіка, теж не дуже знала. Добре, що бабуся з мамою підключилися. Але весь той час, Лоро, всі дев’ять місяців, Вадик краплі до рота не брав. То все вона поробила. Не вірила до останнього, я ж доросла тьотя. Ще з хлопчиком сперечалася.

– З яким хлопчиком?

– А… Ну, я Вадима так іноді називаю, коли хочу заспокоїти. Чи, навпаки, насварити. Під гарячу руку, коротше кажучи. Тільки тепер визнаю помилку. Не бачу іншого пояснення. Поробила вона нам.

– Чекайте, – Лора клацнула пальцями. – Вона – це…

– Свекруха.

– Вадимова мама? – Лорині брови стрибнули вгору.

– Моя