Читати книгу - "Читець, Бернхард Шлінк"

що от-от мало сходити, — це все було немов прокиданням. Та коли прокидаєшся після страшного сновиддя, полегші не відчуваєш. Адже тільки тоді ти по-справжньому усвідомлюєш, які страхіття тобі приснилися, ба навіть на які страхітливі істини розкрились уві сні тобі очі. Я рушив додому, сльози бігли мені з очей, і, тільки дійшовши до Епельгайма, я спромігся здушити плач.

Додому я добирався пішки. Кілька разів я марно намагався спинити якусь машину. Коли пройшов половину дороги, повз мене прогуркотів трамвай. Вагони були повні. Ганни я не бачив.

Я чекав її о дванадцятій на сходах перед її дверима, засмучений, переляканий і розлючений.

— Ти знов утік зі школи?

— У мене вакації. Що сталося цього ранку?

Вона відкрила двері, і я пішов за нею в квартиру й на кухню.

— А що мало статися цього ранку?

— Чому ти вдала, ніби не знаєш мене? Я хотів…

— Це я вдавала, що я тебе не знаю? — Вона обернулась і холодно подивилась мені в обличчя. — Це ти не хотів мене знати. Чого ти зайшов у другий вагон, коли бачив, що я в першому?

— А навіщо я б першого дня вакацій о-пів на п’яту ранку їхав у Шветцинґен? Я хотів зробити тобі сюрприз, думав, ти зрадієш. А в другий вагон я сів…

— Бідолашна дитина! Встала о-пів на п’яту та ще й першого дня вакацій!

Я ще ніколи не чув, щоб Ганна глузувала.

Вона хитала головою:

— Звідки мені знати, чого ти їдеш у Шветцинґен? Звідки мені знати, чого ти не хочеш признаватися, що знаєш мене? Це твоя справа, не моя. І що, тепер підеш?

Навіть не можу сказати, як я обурився.

— Ганно. Це несправедливо. Ти знала, ти мусила знати, що я поїхав тільки задля тебе. Як ти могла подумати, що я не хочу признаватися, що знаю тебе? Якби не хотів признаватись, я б узагалі не їхав з тобою.

— Ет, облиш. Я вже сказала тобі: те, що ти робиш, — це справа твоя, а не моя.

Вона стала так, що кухонний стіл опинився між нами, її погляд, її голос і жести були такі, ніби я чужий, і вимагали від мене йти геть.

Я сів на диван. Вона зневажила мене, і я хотів з’ясувати причину. Але не міг підступитися до Ганни. Замість цього вона сама напалася на мене. І я почав утрачати впевненість. Може, таки її правда — не об’єктивна, а суб’єктивна? Може, вона могла (чи мала всі підстави) хибно зрозуміти мене? Може, я образив її, — не мавши наміру, всупереч йому, але таки образив?

— Ганно мені дуже жаль. Усе пішло не так. Я не хотів скривдити, але, здається…

— Здається? Тобто, по-твоєму, здається, ніби ти мене скривдив? Ти не можеш мене скривдити, ти — аж ніяк. Підеш ти нарешті чи ні? Я втомилась, хочу помитись, хочу відпочити.

Вона вимогливо дивилася на мене. Я не підводився. Вона стенула плечима, обернулася, пустила воду у ванну і роздяглася.

Аж тоді я підвівся й вийшов. Думав, ніби йду назавжди. Але за півгодини вже знову стояв під її дверима. Вона впустила мене, і я все взяв на себе. Мовляв, я поводився бездумно, нетактовно, байдуже. Збагнув, що скривдив її. Збагнув, що не скривдив її, бо я не можу її скривдити. Збагнув, що не можу її скривдити, але моя поведінка видалася їй просто нестерпною. Врешті-решт я був щасливий, коли вона призналася, що таки почувалась ображеною. Отож не така вже вона незворушна й байдужа, як намагалась удавати.

— Ти мені вибачиш?

Вона кивнула головою.

— Ти кохаєш мене?

Вона знову кивнула головою:

— Ванна ще повна. Ходи, я покупаю тебе.

Згодом я запитував себе, чи тому вона лишила воду у ванні, що знала: я повернуся. І чи тому роздягалася, що знала: ця картина стоятиме в мене перед очима і приведе назад. А чи вона просто хотіла виграти це двоборство характерів. Покохавшись, ми лежали поряд, і я розповідав їй, чому сів у другий вагон замість першого, а вона підсміювалась наді мною:

— Хлопче, то ти хотів робити це зі мною навіть у трамваї? Ой, хлопче, хлопче!

Здавалося, наче привід нашої сварки не мав жодного значення.

Зате мав значення її результат. Я програв не тільки цю битву. Після недовгої боротьби я капітулював, коли вона погрожувала прогнати мене, спекатися мене. В наступні тижні я жодного разу не чинив навіть найменшого опору. Коли вона погрожувала, я миттю й без жодних умов складав зброю. Я в усьому звинувачував себе. Розповідав про помилки, яких я не скоїв. Признавався в намірах, яких я не мав. Коли вона ставала холодна та сувора, благав її, щоб знову була до мене ласкава, вибачила мені, любила мене. Інколи мені здавалося, ніби й сама вона страждає, дарма що зовні холодна та незворушна. Ніби вона тужить за палкістю моїх перепрошень, моїх запевнень і присяг. А інколи — ніби вона просто святкує перемогу наді мною. Але, так чи так, вибору я не мав.

Поговорити про це з нею я не міг. Розмова про нашу сварку призводила до подальших сварок. Раз або два я написав їй довгого листа. Та з її боку — жодної реакції, а коли я запитав про лист, відповіла запитанням:

— Ти знову починаєш?

11

Не те що після того першого дня великодніх вакацій Ганна і я вже ніколи не були щасливі. Навпаки, ми ніколи не були щасливіші, ніж у ті квітневі дні. Але та перша сварка і взагалі наші сварки притлумили всю ту радість, яку давав нам ритуал читання, миття під душем, кохання й лежання Поряд. Крім того, Ганна цупко вчепилася за свій закид, буцімто я не хотів признаватися, що я її знаю. Тож коли я захотів показатися з нею десь на людях, вона не мала жодних принципових заперечень. Принаймні хоч не казатиме й далі, мовляв, я не хочу, щоб мене бачили з нею. Отож одразу після Великодня ми поїхали в подорож на велосипедах, відвідавши за чотири дні Вімпфен, Аморбах і Мільтенберґ.

Нині я вже й не пам’ятаю, що я сказав батькам. Може, що їду в подорож зі своїм приятелем Матіасом? Може, з якоюсь групою? Чи, може, що їду в гості до одного колишнього однокласника? Мати, напевне, як і завжди, хвилювалась і пішла до батька, що як і завжди, сказав, що нема чого хвилюватися. Хіба я не успішно закінчив навчальний рік, хоча цього ніхто не сподівався?

Поки я хворів,