Читати книгу - "Дженні Герхард, Теодор Драйзер"

він застав її за такою негідною справою. Вона наївно уявляла, що його цікавість до неї викликана чимсь іншим, а не нею самою.

Коли вона повернулася додому, діти вже розповіли матері про її втечу.

— Що це з тобою трапилось? — запитав Джордж, коли вона увійшла до кімнати.

— Та нічого, — відповіла вона, але зразу ж пояснила матері: — Містер Брендер проходив мимо й побачив нас.

— Он як? — неголосно вигукнула м-с Герхардт. — Значить, він повернувся. Але чого ж ти втекла, дурненька?

— Просто мені не хотілось, щоб він бачив мене.

— Ну, може, він тебе й не пізнав, — сказала мати не без співчуття.

— Та ні, пізнав, — прошепотіла Дженні. — Він мене тричі окликнув.

М-с Герхардт похитала головою.

— Що трапилось? — запитав Герхардт, почувши розмову й виходячи з сусідньої кімнати.

— Нічого, — відповіла дружина, якій зовсім не хотілося пояснювати, яку роль сенатор почав відігравати в їхньому житті. — Якийсь чоловік налякав їх, коли вони несли вугілля.

Того ж самого вечора, пізніше, прибули різдвяні подарунки, які надзвичайно схвилювали всю родину. Герхардт і його дружина не могли повірити власним очам, коли фургон бакалійної крамниці зупинився біля їхніх дверей і розсильний, дужий хлопець, заходився тягати в будинок пакети. Після марних спроб переконати розсильного, що він помилився, Герхардти з цілком зрозумілою радістю почали розглядати всю цю благодать.

— Та ви не турбуйтесь, — упевнено сказав розсильний. — Вже я знаю, що роблю. Ваше прізвище Герхардт, вірно? Ну от, це вам і є.

М-с Герхардт не могла всидіти на місці і, схвильовано потираючи руки, повторювала:

— Ну, хіба це не чудо!

Сам Герхардт розчулився від думки про щедрість невідомого благодійника і схильний був приписати те, що сталося, доброті великого місцевого фабриканта, у якого він колись служив і який добре до нього ставився. М-с Герхардт підозрювала справжнє джерело нежданої радості і була розчулена до сліз, але промовчала. Дженні зразу ж догадалась, чиї руки це зробили.

На другий день різдва Брендер зустрівся в готелі з м-с Герхардт, — Дженні залишилася вдома доглянути господарство.

— Як живете, місіс Герхардт? — привітно вигукнув він, простягаючи руку. — Як зустріли свято?

Бідна м-с Герхардт боязко потиснула його руку; очі її в одну мить наповнилися слізьми.

— Ну-ну, — сказав він, поплескуючи її по плечі. — Не треба плакати. І не забудьте завтра взяти в мене випрати білизну.

— Не забуду, сер, — відповіла вона й хотіла ще щось сказати, але він уже відійшов.

Тепер Герхардт завжди чув про дивного сенатора з готелю, про те, який він люб’язний і як багато платить за прання. Простодушний трудівник легко повірив, що м-р Брендер — найдобріша і найблагородніша людина.

Дженні й сама думала так само і все дужче захоплювалася сенатором.

Вона ставала така приваблива, така гарна, що ніхто не міг байдуже пройти мимо неї. Вона була висока, чудової будови. У довгій сукні, у вбранні світської жінки вона б була прекрасною парою для такого поважного чоловіка, як сенатор. У неї були на диво ясні, живі очі, чудовий колір обличчя, рівні білі зуби. І до того вона була розумна, чуйна і дуже спостережлива. Їй не вистачало тільки виховання і впевненості, якої ніколи не буває в людини, що усвідомлює своє залежне, підлегле становище. Необхідність прати білизну, розносити її й приймати кожну дрібницю як благодіяння сковувала її.

Тепер вона двічі на тиждень приходила до готелю; сенатор Брендер тримався з нею привітно й невимушено, і вона відповідала йому тим самим. Він часто робив невеликі подарунки їй, її сестрам і братам і завжди говорив з нею так просто й щиро, що зрештою відчуття величезної безодні, яка поділяла їх, зникло і вона почала вбачати в ньому не стільки поважного сенатора, скільки великодушного друга. Одного разу він запитав, чи не хоче вона вчитись, думаючи, що добра школа зробила б її ще принаднішою. Нарешті якось увечері він покликав її:

— Ідіть-но сюди, ближче, Дженні.

Вона підійшла, і він раптом взяв її за руку.

— Ану, Дженні, — сказав він, весело й допитливо дивлячись їй у вічі, — скажіть, що ви про мене думаєте?

— Не знаю, — відповіла вона, соромливо відводячи очі. — Чому ви питаєте?

— Ні, знаєте, — заперечив він. — Адже є у вас якась думка про мене. От і скажіть, яка саме.

— Ніякої нема, — простодушно відповіла вона.

— Ні, є, — повторив він; її неприховане ухиляння від відповіді потішало його і викликало цікавість. — Повинні ж ви що-небудь думати про мене. Що ж саме?

— Ви запитуєте, чи подобаєтесь ви мені, так? — нелукаво запитала Дженні, дивлячись згори вниз на лев’ячу гриву чорного з сивиною волосся, що здіймалося над чолом сенатора і надавало чогось величного його гарному обличчю.

— Так, — відповів він, трохи розчарований.

Їй не вистачало уміння кокетувати.

— Ну, звичайно, ви мені подобаєтесь, — з милою посмішкою сказала вона.

— І ви ніколи більше нічого не думали про мене?

— Я думаю, що ви дуже добрі, — відповіла Дженні, ніяковіючи ще більше; вона тільки тепер помітила, що він все ще тримає її руку.

— І це все? — запитав він.

— Хіба цього мало? — сказала вона, і вії в неї затремтіли.

Сенатор дивився на неї, і погляд, яким вона відповіла — веселий, дружній, одвертий, — глибоко схвилював його. Він мовчки вивчав її обличчя, а вона одвернулася і зіщулилася, відчуваючи, хоч навряд чи розуміючи, все значення цього допитливого погляду.

— Ну, а я вважаю, — сказав він нарешті, — що ви чудова дівчина. А вам не здається, що я дуже мила людина?

— Здається, — без запинки відповіла Дженні.

Сенатор відкинувся на спинку крісла й розсміявся, — так кумедно це в неї вийшло. Вона з цікавістю подивилась на нього й посміхнулась.

— Чого ви смієтесь? — запитала вона.

— З вашої відповіді. Хоч мені не слід було б сміятись. Ви мене анітрошечки не ціните. Напевно, я вам зовсім не подобаюсь.

— Ні, подобаєтесь, — серйозно відповіла вона. — Ви такий хороший.

По її очах було зрозуміло, що вона говорить від душі.

— Так, — сказав він і, м’яко притягнувши до себе дівчину, поцілував її в щоку.

Дженні ойкнула і випросталась, здивована й налякана.

Це було щось нове в їхніх