Читати книгу - "Шахтоємці, Жослін Сосьє"

значно рідше у численнішій компанії, — то перше запитання до неї завжди стандартне: «Як ти, матусю?».

Нам кортить захистити її, взяти на руки — та вона завжди тікає від нас. Тікає від себе самої, залишаючи нам розпливчастий образ, що викликає тільки ще більше запитань. Ця невловима істота в нашій уяві завжди набувала рис справжнього життя лише вночі, коли з’являлася біля наших ліжок — із довгими розпущеними косами, кістлявою поставою, яку пом’якшували обриси льолі та жарке світло мініатюрної кишенькової лампи, що супроводжувала її в нічних вилазках і яку вона затуляла долонею, аби не потривожити нас.

Примарна постать матері блукала нашими ночами і супроводжувала нас упродовж наших життів. Часом я й досі чекаю на неї на самоті в ліжку у тісному готельному номері, де шість днів на тиждень відпочиваю після виснажливої праці на кухні. Ця кімната повниться безладом, до якого я звикла в Норко. Я уявляю, як підлога легко постогнує під її кроками — і цієї миті я зіщулююся під ковдрою, — ось вона наближається до дверей, їх відчиняє безшумно — і я затримую подих, — ось вона підходить до стільця, що його я спеціально ставлю побіля ліжка, сідає на накиданий зверху одяг, і нарешті надходить моя улюблена мить, коли мама дивиться на мене, на свою Емільєну, старшу доньку, і мені 8 років, 15 років, 21 рік — еге ж, звісно, зараз мені 53 роки, — дивиться на мене, на своє любе дитя.

Вона, бува, засинала на тому стільці — і посапувала у сні досить довго. Мені доводилося весь той час лежати в одній позі — і я відлежувала собі боки. Найвигіднішою (але й найменш зручною) була поза на спині. Так я могла крадькома спостерігати за мамою і часом навіть так засинати.

Вона була такою тихою, ніжною, такою граційною — неначе мене відвідував янгол. Де й дівалися суворі риси обличчя, гризоти й гіркоти, що спотворювали її обличчя протягом дня, і вона спокійно відпочивала з доброю усмішкою, легко похиленою вперед головою і місячним ореолом довкруж довгих розпущених кіс («достоту мадонна»), і всю її постать — довгу урочисту льолю — оповивало приглушене світло від лампи, яку вона тримала в руці.

Достоту мадонна. Я не могла заснути, поки вона не являлась мені.

Усі ми все життя з трепетом зберігали в своїх серцях образ маминої нічної з’яви.

Вона ходила з кімнати до кімнати, її вів ліхтарик. Коли мама починала обхід, було вже за північ. Усі вже були в ліжках, перед телевізором не лишалося нікого, вечірній відчай огортав будинок. Я чула, як вона зачиняла за собою двері. Обережно, аби не шуміти. Однак наш будинок надто сильно страждав, і хоч як мама старалася, одначе не могла завадити скрипам, стогонам і плачам, що супроводжували її упродовж обходу і вказували мені її шлях.

Через немовлят, які спали зі мною, я єдина мала власну кімнату — нагорі, просто над маминою кімнатою, — і, гадаю, через немовлят вона починала обхід із мене. Решта спали там, де знаходили вільне місце, єдиним правилом було, щоби дівчата і хлопці спали окремо, через що нерідко хтось із них проводив ніч під канапою у вітальні або під купою одягу в пральні.

Я чула, як під мамою скрипіла драбина, що вела нагору через діру в стелі кухні. Драбина була надто крутою і небезпечною, адже змайстрував її дуже давно своїми незграбними руками тато, і майже кожен із нас свого часу ладнав її, коли бракувало сходинки чи ламалась одна з бічних стійок. Справжні сходи були значно надійнішими, та коли тато селив нашу родину до цього будинку, то дізнався, що не мав права зводити додаткові сходи, хоч і треба було пов’язати два поверхи усередині будівлі. І тоді він, напевно, подумав, як мама в льолі під снігом і вітром дереться сходами зовні. Та все ж, дослухаючись до жалісного скрипіння драбини, я не могла не думати про те, що, заплутавшись у довгій льолі, мама може поставити ногу не туди.

Ночі вповні були мов манна небесна. Я могла досхочу роздивлятись Мамусю, поки вона сиділа біля мого ліжка.

Азієць припускає, що мама страждала від нічниць: «Лише дивлячись на поснулих нас, вона впускала у себе сон і рятувалася від безсоння».

Я ж, навпаки, переконана, що її ночі були наповнені напруженим пильнуванням. Вона виринала з виру днів, заспокоюючи себе вечірнім відпочинком, і обходила спальні, не пропускаючи жодне з ліжок зі своїми дітьми — вві сні вони були такими само, як і тоді, коли вона дала їм життя: розслабленими, невинними, тихими, — і саме такими вона хотіла зберегти їх у пам’яті.

Доказом мені слугували її ніжний погляд, який проникав на саме дно душі, та страшна порожнеча, в якій вона залишала мене, коли увага її очей зупинялася на одному з малих, які спали зі мною.

Доказом мені було й те, що розповів Яху й у чому зізналися Зорро та Нефертіті. Вони стикалися з нею, коли ходили до вбиральні.

— Вийшов я якось із туалету, — розповідав Яху. — Ніч була така світла, дуже холодна зимова ніч, місяць уповні. Стовпчик термометра, певно, упав до позначки нижче сорока градусів.

Вона якраз виходила із зеленої кімнати. Пригадуєш зелену кімнату? Колір обирав Чудасій — тоді ми вперше й востаннє перефарбовували будинок.

Я квапився, холод палив мені п’яти, та побачивши її, я зупинився мертво. А вона, ніби прогулюючись — голонога, але при цьому нечуттєва до холоду — нахилилася до мене (було мені тоді вісім чи дев’ять років) і прошепотіла:

— Швиденько лягай, Жульєне, бо захворієш. Підлога дуже холодна.

Вона була така прекрасна, така велична в місячному промінні! Її голос видався мені спокійним і ніжним.

Я так здивувався її появі переді мною, а ще й тому, що вона назвала моє ім’я, що прожогом кинувся до кімнати, не мовивши й слова.

А вона засміялася тихо — розумієш, вона сміялася! — і кинула вслід:

— Та ні, Жульєне, ти помилився кімнатою. Ти спиш у іншій.

Яху приголомшило, що вона знала, де він спав того разу.

— Дідько, що за радар вона використовувала?!

Бібі, якому я розповіла цю пригоду, швидко знайшовся з поясненням:

— Вона нас рахувала. Вела облік ліжок та їхніх мешканців і точно знала, де перебуває кожен із нас.

Історія Яху лише утвердила мене в баченні нашої матері — загубленої в денній праці, але всевладної уночі.

Мені подобається думати, що ми удвох оберігали будинок. Я турбувалася про зграю маленьких і великих Кардиналів, а вона не виходила з кухні та стерегла нас уночі.